17.1

Давно в мене не було пробудження з головним болем. Але хоч п’яти псом не облизані — і то бадьорого ранку.

Іду через ванну на кухню, позіхаючи й подумки сварячись на ненормальних, що затіяли вночі ремонт, об щось шпортаюся, але не падаю — теж радість, а коли в досвітній напівтемряві здогадуюся увімкнути світло на кухні й подивитися, що жадало мого падіння — припиняю переконувати себе, що ранок буває добрим.

На підлозі, біля входу в кухню, лежить повідець. Довгий. Собачий. А поруч із ним, щасливо шкірячись, сидить зубастий господар. Натяк зрозумілий, але хвилину тому я зневірилася в аутотренінгу і тому відверто визнаю, що не в гуморі.

— Я не в гуморі, — озвучую псині, ніби так вона мене точно зрозуміє.

Псина скиглить, лягає на передні лапи й так дивиться жалісливо, що відчуваю себе зрадником. Підкуп свіжонасипаним кормом вдається наполовину — корм із хрускотом зникає, а мене все так само спопеляють сумні очі навпроти.

— Мені здається, чи ти нахабнієш? — запитую, потягуючи чай.

Псина по-котячому пирхає і трясе волохатою головою. Розуміє, чи що? Після зозулі, яка влаштувала вчора спонтанний сольний концерт, я вже й не здивуюся. Тут хоча б щось живе, дихає й тааак дивиться, що, мабуть, піддамся…

Зітхнувши, кидаю за звичкою погляд на стіну: бракує не годинника, а дивної зозулі. Яр учора забрав її із собою, так і йшов під гучні «ку-ку» сходами, а ми з Єгором тримали двері відчиненими, так хихикати веселіше, і навіть не нагадали, що з годинника можна витягнути батарейку.

Звичайно, Яр сам здогадався, тому що перевертав будиночок пташки, а чому не витягнув — хто його знає.

— Мені здається, чи ти на очах ростеш? — з підозрою дивлюся на рухливий хвіст. — І якийсь ти… дуже пухнастий.

Псина підтискає хвіст і крадеться до повідця, позираючи на мене — забирає його назад у коридор і ось чи то чується мені, чи то дійсно — зітхає. Ех, дивлюся, це така звичка в Самарських — переймати мої звички.

Зітхаю і йду переодягатися. Псина не вірить, навіть не дивиться в мій бік — лежить колодою в порожньому коридорі, і тільки коли підходжу, беру повідець і відчиняю двері, вискакує в під’їзд і мчить сходами. Сподіваюся, у таку рань ніхто із сусідів там не походжає, а то виникає загроза переломів.

На вулиці сиро, сльотаво, сонно. Я стою на шкільному стадіоні, і поки Зірка бігає, намагаюся вишукати одні вікна оон у цьому під’їзді. Ага, знайшла. Темно, спить ще, ну й добре.

Зірка несеться так далеко, що я й не бачу її, але не біжу, не трясусь над нею як справжні собачники, тому що знаю, що в неї є ще одна звичка Самарських — обов’язково повертатися.

Стою, мерзну трішечки, позіхаю й раптом тихий голос — не той, що вчора, не чоловічий, не Яра — лунає в мене за спиною.

— Злато, — голос звучить невпевнено, я б сказала, благально, і так несподівано, що мені здається, ніби хтось заніс наді мною стиснутий кулак, і поки я думаю, що ж робити — повільно робить розріз скальпелем і починає витягувати жили.

До ворогів не повертаються спиною, але якщо ворог уже зайшов зі спини, якщо вже вдарив, чого мені боятися?

І я старанно прикидаюся глухою й байдужою: так, мені важко дихати, і в горлі пісок, і язик прилип до піднебіння, проте голова минула на вітрі. Прогулянки із собакою, виявляється, не тільки тваринам корисні.

— Злато, нам треба поговорити…

— Нам? — запитую безтурботно. Не знала, що я можу так.

— Злато, послухай, ти багато чого не розумієш…

— Ще що-небудь про тебе? — і так можу, штрикнути й зі злістю пошкодувати, що зараз не в подарованій Яром шубі.

— Мені більше немає до кого звернутися…

Прохання. До мене.

Людина, яка стоїть за спиною, добре мене знає. Вірніше, знала — ми тепер не спілкуємося. Ми тепер не друзі. Ми чужі. І все-таки…

Я обертаюся й не можу стримати подиву. Так, це Лариса. Так, я б впізнала її однаково, але… де гламур, де нотка зарозумілості до всього іншого, крім «я», де впевненість, з якою вона легко через усіх переступала, у тому числі через мене?

Вона сильно схудла, і цей той випадок, коли не личить, а, навпаки, говорять, що спала з лиця; в очах гарячковий блиск відчаю. Втягую в себе повітря — начебто немає нудотного запаху наркоти, хоча її стільки різновидів, що можу помилитися, не знавець, не цінитель.

— Що сталося? — випалюю.

— Помітила, — усміхається, — усі помічають, і Стас…

А ось це даремно вона: ім'я, яке прозвучало, нагадує не лише про те, що Лариса видурила в мене обручку й кулон, відігравши костюмований спектакль, а й за словами Яра брала участь у тому, що з нами сталося. Вона намагається щось сказати, але я різко перебиваю:

— За що?

У світлі ліхтарів, які нависають над нами, напевно, не тільки вона виглядає тьмяною тінню. І не їй одній так паршиво, як здається.

— Я прийшла за твоєю допомогою… ти ж допоможеш? Злато…

А я повторюю:

— За що?

— Я ніколи не бажала тобі зла, — торохтить. — Я не знала… мене обдурили… Мені потрібна твоя допомога… Послухай, ти ж нічого так і не знаєш, Злато! А я боялася тобі розповісти! Він мене залякав, а щоб мовчала, влаштував у салон. Він сказав, у мене є здібності, сказав, що зможу, потрібно тільки не боятися ризикнути, і я… Я взяла кредит під квартиру, я… Злато, він підставив мене! Я викупила його салон, а він провальний! У мене хочуть забрати квартиру, розумієш? Через його салон, але ж це він порадив. Він! Я не хочу жити на вулиці! Ти чуєш мене? Скажи йому, поговори з ним, ти ж можеш, я знаю, ви помирилися, він пробачив тобі…