Світ крутиться, як дитяча карусель.
Зникає коридор, м’яке світло, залишене для мене, щоб не страшно. Десь я кружляю у висоті, з кимось віддалено знайомим, з ким ні краплі не страшно.
Так тепло, що слухняно впускаю прохолоду жадібних рук під тісну блузку.
Так смішно, коли вони, підібравшись до заповітного, завмирають, а потім невміло і швидко розстібають корсет, щоб раптом не зникла, щоб не втекла на каруселі.
І так дивно, я нижча, набагато нижча від чоловіка, який мене обіймає, але дивлюся звисока, наче здалеку, немов і немає мене з ним.
Я літаю.
Я падаю.
Ні, він підхоплює. І поспішає, так поспішає, що з розгону встигає застрибнути в мою карусель, і ми дивимося вдвох, крізь ліниво опущені вії, як навколо розливається лава, підіймається до нас, нагороджуючи вогнем. Якщо зробимо крок, ми увійдемо в її жерло, а далі…
— О, знову, — чийсь голос крижинками остуджує обличчя, виганяє пристрасть, викликаючи запізнілу совість.
— Єгор… — шепіт у вухо, та я й сама впізнала.
Завмираємо. Розклеюємося. Дихаємо, як два паротяги. Слава богу, одяг майже в нормі, а під блузою безлад не рахується, та до того ж на мені все ще шуба…
— Не засмажишся? — усміхається хлопець, коли я в неї загортаюся.
— Начебто прохолодно?
— Ні, — не йде на поступки, — коли холодно, не киплять мексиканські пристрасті.
— Я дивлюся, хтось занадто багато часу проводить вдома, — хмуриться Яр, — напевно, час дійсно здати тебе в школу.
— Спробуй, — знизує хлопчисько плечима.
— Завтра вранці я за тобою зайду.
— Що, прямо завтра? — дивуюся.
— Чому б і ні?
Ну дійсно. Хлопчику, напевно, буде краще з однолітками, всі вважають, що йому буде краще, і яка різниця, що поки я обмірковувала, який би заклад для нього вибрати, Яр уже зробив вибір. Хто я їм?
— Якщо хочеш, — ретельно підбирає слова Яр, — завтра можеш поїхати з нами.
— Навіщо? — стенаю плечима й розплутуюся з кокона.
Шубу перехоплює Єгор або Яр — байдуже. Не вмикаючи світло в кімнаті, переодягаюся в штани, безрозмірну майку, взуваюся у вухаті капці.
І сиджу на дивані. Напевно, довго, тому що місяць перекочується за будинок, тому що в кімнаті раптом стає похмуро і страшенно тисне туга.
Моїх щиколоток торкається м’яка щітка, гладить, гладить… поки я не ловлю осяяння, що хтось об мене всього лише хвіст витирає.
— Гей, — кличу тихо псину, але вона, вирішивши, що достатньо мене заспокоїла, розчиняється в коридорі.
А звідти чути голоси, ллється світло й так пахне їстівним, що змушує підвестися.
— Нарешті, — обурюється хлопчик, і він такий щирий у своєму обуренні, немов тільки мене й чекав, поки я будувала нові вежі. У двох тарілках парує наваристий суп, поруч щось м’ясне й ароматне в спеціях, а на третє, якщо не помиляюся, компот? — Що стоїш, ніби не родич? Сідай. Їсти подано.
І від цих слів я пробачаю присутність Яра на кухні. І усмішку, якою вони обмінялися. І свою таємну радість, що ми втрьох, як сім’я, яка тихо щаслива.
— Не дивися ти так, — ухиляється Єгор, але я однаково встигаю його наїжачити, — я, звісно, не сам це приготував.
— Поліна? — висуваю припущення.
— Поліна — покоївка, — робить паузу. — Я запросив одного хорошого кухаря… кухарку…
Суп стає клубком у горлі. Не можу навіть дивитися на нього. І на хлопчика, хоч він нічого й не зробив. Нічого поганого, просто запросив до нас ворога, а так — дрібниці…
Кухарка з дому Яра.
Жінка з ямочками на щоках, яка так схожа на маму. Вона завжди готувала для мене відвар, від якого міцно спалося. Щоб Макар міг мене покористувати. Щоб усе у свекра в розрахунках зрослося.
— Що з тобою? — помічає Яр.
Розумію, що ложки в руках більше немає. Розумію, що мене обіймають. Але не бачу. Нічого. Нікого. Підступає темрява. Крик дитини. Здається, мого сина?
— Злато!
Плескає по щоках, так легко й так боляче, що сліз більше немає, а от якби були…
— Злато! — кличе немов здалеку чийсь віддалено знайомий голос, а я й не думаю відгукуватися.
Тут безпечно, тут я сама. Тут і немає нікого, хіба що…
— Мамусю?
Я кидаюся до нього, напевно, я кидаюся, хоча і кроку не роблю, і як і раніше нічого не бачу. Але впізнаю.
— Святославе, — слова даються важко, але я не здаюся, я шукаю його, я хочу, щоб він зрозумів…
— Мамусю, я люблю тебе. Ти мені віриш?
Так, моє сонечко. Так, моя квіточко, завмерла нерозкритим бутоном. Так, моє щастя.
— Ні, ні, — сміється дитина, — я поки занадто маленький, а ти гідна набагато більшого щастя. Пам’ятаєш, ти сама продовжуєш собі життя?
#1001 в Жіночий роман
#3684 в Любовні романи
#1715 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 12.02.2022