16.2

Ось же… У мене таке відчуття, що варто мені зробити крок у будь-який бік, окрім зворотного, потраплю в розставлену пастку. Можливо, там чекає на мене щось смачніше шматочка сиру, ось тільки я зовсім не відчуваю голоду й бажання спокуситися.

Так, іноді… але це зазвичай минає.

Яр розплачується з офіціантом, і я не рвуся доводити, що в змозі заплатити за два чаї. Це смішно, після його мільйонів на моєму розрахунковому рахунку. Через спорожнілий хол виходимо на галасливу вулицю: велике місто і вночі не спить — тож о дванадцятій годині тиша йому навіть не сниться.

Я старанно обходжу кашу зі снігу, оберігаючи чобітки, і вже в автомобілі згадую деталь, яка здалася найбільш дивною за один божевільний день з олігархом.

— А чому ти просив вибрати взуття без підборів?

— У мене, як зазвичай, було кілька причин. Перерахувати?

Нетерпляче киваю.

— По-перше, ти не любиш підбори, по-друге, ти взагалі неправильно вибираєш взуття, через що тобі важко на підборах пересуватися, по-третє, ти ж бачила Кирила — він із тебе ростом. І він настільки заморочений на цю тему, що скільки б Катерина за ним не бігала з мікрофоном, їй інтерв’ю не світить. Бракувало нам до вечора виснажливих «па» від його зарозумілості.

Кирило — це той, що пухкенький. Загалом, симпатичний чоловік, хоч і не на мій смак. І так, таки з мене зростом.

— А в Микити яка заморочка?

Микита — це той, що спочатку відмовчувався і взагалі не намагався перетягнути на себе ковдру. Мені здається, він прийшов просто щоб дозволити собою милуватися.

— Не для преси? — усміхається Яр. — Він любить тільки все натуральне. Нарощені нігті вже не його варіант, а в глянсовому світі без цього складно, тож він дійсно в пошуку.

— А зняти все штучне з дівчини, яка сподобається, він не намагався? — дивуюся я.

— І що від неї залишиться? — дивується своєю чергою Яр.

— Гаразд, а що в Назара?

Назар — це лисий і, як на мене, з них трьох найхаризматичніший.

— Що, немає нічого? Або ти не знаєш? — запитую після тривалого очікування.

— Є, — говорить неохоче Яр, — його заморочка в тому, що в нас із ним дуже схожі смаки.

Недобрий холодок пробігає в мене спиною, змусивши майже пірнути в песцеву шубу. Марний страх або передчуття?

Яр примудряється намацати мою руку в глибокій кишені й стискає її легенько, мовби запевняючи, що немає чого боятися, нікому не віддасть, і хоча насправді він жодного слова не каже, а я не вважаю, що належу йому… однаково заспокоююсь.

Автомобіль зупиняється біля мого під’їзду і я, квапливо забравши руку, прощаюся.

— Бувай, — кажу і йду собі.

Не побачення ж, нічого м’ятися в очікуванні поцілунку. Тьху ти… лізе ж у голову всяке… це все сон цієї ночі, і ще я не виспалася і втомилася…

Чую, як плескають ще одні дверцята. Обертаюся. Це Яр виходить слідом за мною.

Дивиться то на мене, то на небо, приховане в'язким туманом і нічною напівтемрявою (напівтемрявою через жовті вікна і ліхтарні стовпи), поглядом знаходить третій поверх, рухає бровами в глибокій задумі. Що там особливого?

Я теж задираю голову вгору — з кухонних вікон видно тьмяне світло, швидше за все, Єгор уже спить, просто залишив увімкненим бра для мене в коридорі. На душі так теплішає від його тепла, що й шуба заважає.

— Вам не тісно в цій квартирі? — запитує Яр, непомітно підкрадаючись ближче.

— Та ні, для двох саме те, — кажу я, а потім згадую про псину: — Трьом теж нормально.

Яр киває задумливо або втомлено. Не дивно, якщо останнє: у нього не робота, а мозковий штурм цілий день.

— Я хочу її викупити, — кажу йому, і хто б мені пояснив, навіщо я досі тут, а не в поспіху мчу додому. — Недалеко від метро, дворик тихий. Якщо господарі погодяться продати, зробимо з Єгором хороший ремонт і заживемо заново.

— А якщо у вас з’явиться ще один мешканець? Буде затісно чи теж нормально?

— Ну знаєш, — спалахую, уявивши, як із моєї улюбленої двушки намагаються зробити розплідник, — я не настільки люблю тварин!

— А якщо це не зовсім тварина? Якщо… наприклад… чоловік?

Зрозуміло, перевіряє мене на зради. І хоча нічого не винна йому після розлучення і взагалі, мене дратують його слова.

Не можу уявити себе з чоловіком. Не можу уявити, що знову довірюся, щоб пірнути в порожнечу. Ні вже, не цнотлива — і вистачить, решта коли-небудь… з ким-небудь… якось ми повторимо.

— Знаєш що, — заводжуся, — мені твоїми стараннями не до цього!

Бачу, що зачепила його, але й хочу взяти слова назад, і не хочу. І хочу накричати на нього, дати ляпаса, і не рухаюся з місця. І хочу, щоб з очей пішов, і дивлюся так пильно, немов вік не бачилися. Немов заново все…

— Я піду, — відмираю, — може, ще над статтею попрацюю.

Повертаюсь, йду, подумки чортихаючись, і раптом чую кроки за спиною.