15.4

Я намагаюся встигнути перехопити свою шубу, але Яр уже біля вішалки й уже тримає мої хутра.

Секретар отримує інструкції, для кого шеф є, а для кого немає, і ми через спорожнілу приймальню й тихий коридор виходимо до ліфта.

— Щось немає нікого, — дивуюся я. — Короткий день?

— Цей ліфт для мене, — каже Яр, натискаючи на кнопку. Звісно ж, ми не чекаємо, поки ліфт приїде на двадцятий поверх. Це ліфт нас чекає. Яр підштовхує мене всередину й заходить слідом. — Так, Злато, у мене є деякі норови багатіїв. Ти ж це мені хотіла сказати?

— Яка мені різниця? — стенаю плечима, а потім не витримую. — Але ти маєш рацію, так, я подумала саме про це.

— У мене є ще деякі заморочки з цієї ж області.

— Які?

— Наприклад, я звільнив трьох секретарок за те, що вони двічі закип’ятили мені одну й ту ж воду.

— Тобто?

— Я не п’ю мертву воду.

— А вони знали про твою… ем… — у голові крутиться: «забаганку, примху, блазенство», але я вибираю нейтральний варіант, — звичку?

— Лев зазвичай придивляється, перш ніж напасти.

— Але я не помітила, щоб твій секретар приносив тобі каву.

— Він хороший співробітник, у нього багато роботи і йому нічим похвалитися переді мною, бігаючи з чашками кави.

— Зрозуміло, — буркочу я.

— А ще я ріс сам і не звик ділитися, — утримуючи мій погляд. — Мене це теж бісить, але я страшенний власник.

— А якщо іграшка зламалася?

— Отже, я сам розіб’юся уламками, але її полагоджу.

Ми виходимо з ліфта під звук власних кроків.

Хтось киває, проскакуючи повз, хтось намагається ухилитися від чіпкого погляду Яра, хтось встигає вихопити кілька слів, поки нас зустрічає гул вулиці.

Перед очима сніг і туман. Напевно, буде танути.

— Не хочу Новий Рік без снігу, — кажу я, сідаючи в автомобіль.

— А який хочеш?

— Сніжний, — мрійливо прикриваючи очі, — з хлопавками, бенгальськими вогнями й феєрверком.

— Як у дитинстві?

— У дитинстві снігу було більше, — погоджуюся, — але гроші були тільки на хлопавки та бенгальські вогні.

Автомобіль тим часом плавно лавірує асфальтом, щедро всипаним сіллю й розм’яклим снігом. Я з таким інтересом стежу, як знищується ця каша автівками попереду, що не помічаю, як ми прибуваємо до пункту призначення.

— Кінотеатр? — дивуюся.

— Прем’єра, — пояснює Яр. — Фільм, певна річ, обіцяє бути нудним, проте ти побачиш героїв своєї статті.

Ми заходимо під руку в хол, і я кручу головою на всі боки, але впритул не бачу мільйонерів.

Є зірки телебачення, є Катя Всюдисуща, від якої ми спритно ховаємося в одній із ніш, є кіноактори — відомі й не дуже, а олігархів немає!

Хитро усміхаючись, Яр заводить мене за ріг, де розмістилося тихе кафе й де сидять такі ж тихі звичайні люди, як чашки з кавою, з яких вони п’ють розчинну каву.

Підводить мене до пластикового столика, за яким перемовляються троє чоловіків, допомагає зняти шубу, прилаштувати її на вішалку, і каже:

— Злато, дозволь відрекомендувати тобі трьох неодружених олігархів, які з радістю погодилися на твою авантюру.

— Мою авантюру? — очманіло перепитую я, а в голові повний сумбур.

Від елементарного подиву, що неодружених багатіїв усього троє на місто, до шоку, що вони виглядають так непомітно й без зарозумілої губи.

Усміхаються, чекають, поки я опаную себе, один із них, покликавши офіціанта, замовляє для нас каву й чай.

— Олігархи? — туплю вдруге, під гучний регіт і кивки.

— А що, не схожі? — цікавиться перший, насміявшись. Симпатичний, до речі, хоч і лисий. — Отже, є шанс, що гра буде цікавою.

— Яка гра? — насторожуюсь.

— Риболовля — це гра не тільки для рибалки, але й золотої рибки, — пояснює він, підморгнувши. Але кинувши погляд на Яра, стає серйозним. — Ваш чоловік нам розповів про вашу ідею зі списком… Газета ця — усього лише звичайна жовта преса, але, думається, ефект від цього буде жорсткішим.

— Розповів, — повторюю за лисим. — Чудово. Він великий молодець і чудовий оповідач, тільки, мабуть, забув уточнити, що він мені зовсім не чоловік і ідея зі списком його?

— Мабуть, він забув дещо повідомити саме вам, — усміхається лисий, а ті ледь себе тримають, щоб знову не розреготатися.

— Ось як? — а мені не до сміху. Я взагалі позираю в бік виходу і прикидаю, чи вистачить мені на таксі, або доведеться налякати чобітки й шубу людним метро?

— Але це ваша гра, — під пильним поглядом Яра лисий збирає усмішку, а двоє його приятелів за капіталом прихильно кивають. — У нас буде своя, яка, якщо пощастить, закінчиться так само вдало.

Перш ніж я встигаю запитати, що він має на увазі, другий олігарх, трохи повненький, і який досі тільки вмів сміятися, виразно й дохідливо пояснює.

— Ви можете собі уявити, скільки жінок намагалися влаштуватися в нас під боком? Думаю, навряд чи, ви не з цього тіста. Просто повірте, що їх було багато. Декого ми пускали погрітися, декого жаліли. Це теж була гра, але простіша, а зараз ми хочемо зіграти, піднявши ставки.

— Ви напишете в статті, що ми не просто вільні. Ви напишете, що ми готові одружитися. А це різні речі, — додає третій.

— У вас буде ексклюзив не тільки в цьому інтерв’ю, — обмінюється поглядом з Яром лисий. — Ви будете знати, хто до гри долучився, і хто з неї вибув.

— Чому? — цікавлюся я. — За які заслуги?

— Ми читали вашу статтю, — пояснює. — Написано дуже легко й без вульгарності, романтично. І, звісно, за заслуги вашого чоловіка. З чого почнемо? Хочете, щоб ми просто відрекомендувалися, або розповісти що-небудь із того, про що не знають Яндекс і Гугл?

Я хочу знову виправити його з приводу «мого чоловіка», але перед очима вже миготять заголовки «Таємна круть олігархів», «Ловись рибка велика й лиса» і я, заразившись азартом, вмикаю диктофон і пропоную нетерпляче:

— Починаємо гру?