15.3

Щоправда, так я думала спочатку, наївно припускаючи, що звільнюся години за дві максимум. Але день виявився усмішливим, чарівним, подієвим і нескінченно довгим. Ніколи не думала, що у Яра стільки роботи.

Я собі уявляла, що його справа — вершки знімати й ікру на батон намазувати, а до нього мчали з питаннями, дзвонили за порадами, бігли зі скаргами, які не могли почекати, і навіть не дозволяли пообідати.

Черга в коридорі не зменшується, а з кожним розв'язаним питанням, здавалося, зростає, і о третій пополудні я рішуче зупиняю це неподобство. З ресторану саме доставляють замовлення, і я говорю секретарю, що в нас обід, і з його рішучого погляду бачу, що він за всяку ціну утримає натовп стражденних від вторгнення.

Добре, до речі, що у Яра секретар — хлопець. Дівчата — вони якось… не для цієї приймальні, ось.

Сама я завдяки турботам Яра і його секретаря годину тому пообідала в кафе в бізнес-центрі, двічі попила смачний чайочок у кутку величезного кабінету, де мене розмістили, але ж і Яр не залізний.

Поки я розставляю на його столі страви, він уважно за мною спостерігає. Виделки йому, чи що, для риби не вистачає? Або зазіхає на тірамісу, який я замовила виключно для себе?

— Хвилюєшся за мене, — каже він, і так хвалькувато, як хлопчисько, якому раптом футбольний м’яч подарували.

— Я про себе думаю, — відмахуюся. — Назад ти мене повезеш, а що як втомишся, заснеш або до педалі гальм від безсилля не дотягнешся.

— Мені подобається, що ти про мене дбаєш, — ловить мою руку, але після швидкого поцілунку відпускає. Я навіть обуритися не встигаю. — Ти далеко моїх відвідувачів розігнала?

— Якби ж то… — буркочу, спостерігаючи, як він їсть. Жодного поспіху, навіть всупереч голоду. Інтелігентно, але без вивертів. Смачно їсть, із задоволенням. — Під дверима висиджують.

— Мене довго не було.

— Нічого, протримаються.

— Ще годинка — й поїдемо знайомитися з олігархами, — підморгує весело Яр.

Трохи поїв і вже заграє, ігноруючи мої зсунуті брови й погляд «токоподібно».

— Гаразд, — погоджуюся милостиво і, прихопивши тірамісу, пересідаю за столик, який мені влаштували в дальньому кутку кабінету.

Туди ніхто з відвідувачів і не дивиться, а я спокійно сиджу на сайті копірайтерів, почитую. Цікавий сайт, до речі, мені Яр його порадив. Не знаю вже як він дізнався про те, що я хочу, але все не наважуюсь спробувати себе в цих теренах.

Може, Єгор розповів, може, сам здогадався. А офісна обстава налаштовує на роботу, і я вже нишком навіть тестове завдання виконала. Навряд чи замовнику підійде, але мене захопило.

Погляд Яра відчуваю навіть через метри, що розділяють нас, навіть через кришку ноутбука, за якою ховаюся із залишками тірамісу.

— Поїв? — запитую, не відриваючись від екрана.

— Під’їв.

— Ти не наївся? — виринаю з укриття. Оце так, усе дочиста! Сподіваюся, що Єгору в спадок дикий апетит не дістався, і миттю раптом з’являється жахлива думка. — А коли ти їв востаннє?

— Сьогодні, — усміхається.

— А до цього? — він мовчить, але я сама здогадуюся. — Бабунині пиріжки?

Трохи раніше він у бабуні ночував, вона його голодним точно не залишила, навіть якби він її слізно благав; потім перехопив кілька пиріжків і майже добу нічого не їв. На його зовнішньому вигляді голод не позначився, але настрій у мене різко скотився вниз.

— Коли наступного разу захочеш познущатися зі свого організму, згадай, що ти не один. У тебе Єгор є.

— І ти.

А цю тему розвивати не будемо.

— Ех, я могла й не приїжджати з тобою в бізнес-центр, — змінюю на іншу, — просто під’їхати в зазначений час і подивитися на твоїх друзів.

— Вони зовсім не мої друзі й просто під’їхати ти не могла. Я б тебе не залишив сьогодні.

— Через Ларису?

— Через мене.

Він підходить до столу, вдаючи, що з мого кута кращий краєвид із вікна. Я теж прикидаюся, що захоплена пейзажем.

— Ти майже нічого про мене не знаєш, Злато. Я не дозволяв тобі знати. Але я хочу це виправити. Я хочу, щоб ти взнала мене трохи краще. Думаю, так тобі буде легше мене покохати… знову…

— Дехто занадто самовпевнений явно напрошується на ляпас, — попереджаю, не обертаючись і намагаючись ігнорувати мурашки від його дихання.

А він і не думає відхилятися або хоча б покаятися, він у своїй вічній впевненості, що завжди має рацію, повідомляє мені, муркочучи у вухо:

— Злато, ти така наполеглива, що одного разу все-таки спокусиш мене спробувати БДСМ.

І страх холодить так сильно, що підтискаю пальчики ніг. Спробувати? З ним? Не БДСМ — це просто не моє.

Спробувати бути з ним фізично?

Млосні картинки сплетених тіл миготять перед очима, і я обмахуюся блокнотом, з ненавистю позираючи на вимкнений кондиціонер. Спокусливо, спекотно, хоч і неможливо й нереально, і взагалі…

От уже хто напролом йде до своєї мети, і мені б порадіти за людину, повчитися в неї. Але є одна маленька проблемка: своєю метою він обрав мене.

— І не думай, — охолоджую його й себе, швидко прибираю сліди перекусу й сигналізую секретарю Яра, що його шеф наївся і просить.

Спочатку Яр кидає в мій бік веселі погляди, але потім відвертається на нескінченних ходоків і вимушено згадує про мене, коли я, підстрибнувши на стільці з коліщатками, радісно зойкаю.

Він спритно випроваджує відвідувача, повідомляє, що на сьогодні хто не встиг, той не дуже хотів, але це не означає, що з нього не запитає про результат, і схиляється наді мною, зазираючи в екран.

— Поділися радістю, — каже.

— Звідки ти знаєш?

— Почув, — усміхається.

Я в кількох словах пояснюю, що поки він працював, я теж не байдики била, а встигла виконати два тестових завдання, і що тепер мені пришлють електронкою замовлення, й ось якщо я і з ним впораюся…

— Впораєшся, — бгає й викидає мої сумніви. — Ну що, поїдемо?

— Знайомитися? — уточнюю, а то хіба мало що, плани змінилися.