15.2

За останньої фрази в мене миготять якісь підозри на двозначність, але я від них відбиваюсь.

Ми обоє чудово знаємо, що в сексі я не зможу, але який сенс доводити з піною біля рота, якщо саме визначення «ми» під питанням.

— Подивися на собаку, у неї знову ніс бурулькою, — відриває мене від роздумів Яр.

Зірка б’є його хвостом по дублянці, зображуючи вселенське щастя, голосно гавкає й скавулить, а він чухрає її по волохатій спині. Змірявши обох підозрілим поглядом, попереджаю собаку-зрадницю перед дорогою додому:

— Єгора мені тільки не розбуди.

І вона затихає, крадеться нашими слідами, покусуючи п’яти моїх теплих кросівок. Яр чомусь проходить повз свій під’їзд й безпардонно звертає до нашого.

— А Єгор ще спить? — дивується, звіряючись із годинником.

Кинувши погляд на його зап’ястя, визначаю за чорними діамантами, що гуляли ми пів години, і якби не дехто нетерплячий і зголоднілий, я могла спати ще години дві щонайменше. Ну нічого, зараз повернуся, змушу чотирилапого витерти лапи й спати, спати…

— А ти даремно позіхаєш, — спантеличує мене Яр.

— Чому це?

Біля під’їзду гальмую, схрещую руки, показуючи, що не в настрої й гостей сьогодні не приймаю. Зірка сідає поруч, у гірку снігу, ближче до найцікавішого, і переводить зацікавлений погляд із мене на мого співрозмовника.

— Нам час, — каже Яр, — ми й так затрималися.

Я плескаю очима від такого натиску незрозумілого нахабства, але Яр здивований не менше від мене.

— Ти що, забула?

— Про що?

— Ти ж обіцяла написати статтю про неодружених мільйонерів, — нагадує.

— Я обіцяла?! Ти нічого не плутаєш? Я просто побажала жінкам вдалого полювання, а ти написав про список.

— Ти заварила цю кашу, люба, а я просто додав масла й солі, — нітрохи не бентежиться. — Саме від тебе редактор чекає статтю. Але якщо ти хочеш підвести його, так і скажи. Йому. Сама. Порадуй людину. Він — головний редактор, а не власник газети, тож йому буде весело. Але нехай хоча б буде морально готовим до зносин.

— Гаразд, — вимучено зітхаю, — давай список.

Простягаю долоню, а Яр бере її, перебирає мої пальчики в рукавичках, і каже, що жодного списку немає, і він і не думав його складати. А якщо я все ж хочу виконати обіцяне, будь ласка, він до моїх послуг: представить мене героям статті і я сама вирішу, що про них написати, крім імен. Але якщо ми хочемо все встигнути, додає, звірившись із годинником, краще поквапитися.

— Тобто? — перепитую я.

— Мій робочий день почався сорок хвилин тому, Злато, — терпляче пояснює. — Ті, про кого ти збираєшся написати статтю, теж не сплять у цей час, інакше ніколи не сколотили б такого статку. Так, — зауважує мій уїдливий погляд, — я був багатим ще до того, як почав свій бізнес, але не був багатим настільки. Ти переодягнешся або поїдеш так?

— Це єдиний вибір?

— Ні, — подає надію, — є ще один варіант. Тебе можу переодягнути я.

— Гаразд, — белькочу вголос, — я однаково прокинулася, а цих холостих мільйонерів навряд чи більше, ніж п’ять, годинки за дві встигнемо об’їхати. Почекай мене на вулиці.

— Я не піду з тобою у квартиру, якщо ти проти, — посміхається хижаком Яр, — але чекати буду в автомобілі, там набагато тепліше.

Я схвально махаю рукою, пропускаю в під’їзд Зірку й майже зачиняю за нами двері, коли Яр гукає мене.

— Злато!

Якщо він скаже, що їх більше, ніж десять — войовничо готуюся дати відсіч, нехай редактор готується до того свята, на яке Яр натякав. Я грошей поки й за першу статтю не бачила, а стресу вже хоч греблю гати.

— Вибери взуття без підборів.

Питально вигинаю брову. Ревнощі, чи що?

— Виключно для твоєї зручності, — додає.

Зрозуміло, набридло мене то ловити, то підтримувати, то тягнути на буксирі.

— На низькому в мене тільки ці кросівки, — погрожую.

— З тією шубою, що я тобі подарував, — каже він, — можна взути й твої домашні капці з вухами й однаково мати чудовий вигляд.

Я зачиняю двері під'їзду й так замислююся, що замість ліфта йду пішки.

Тобто, шубу він мені подарував?! Дорогуватий подарунок для колишньої дружини, або я знову не розбираюся, як влаштований цей високий рівень.

Перевдягаюся тихо, щоб не потривожити сон Єгора. Зірка крадеться за мною від шафи до дзеркала й назад.

Ми одноголосно вибираємо строге джинсове плаття, із широким білим поясом, невидимі оку панчохи й білі чобітки, які я купила спонтанно, навіть не думаючи лякати їх вулицею. У коридорі суворо наказую псині поводитися пристойно, не впускати нікого підозрілого і, озброївшись блокнотом і ручкою, спускаюся до Яра.

Автівку він підігнав до під’їзду, двері прочинив зсередини, щойно я з’явилася, але поки не забула, розставляю крапки над «і».

— Шубу ти мені не подарував. Ти її обміняв на мою дублянку.

— Аби носила, — ховає усмішку, і ми виїжджаємо з двору на розважальну прогулянку.