15.1

Вранці прокидаюся від того, що хтось старанно лиже мені п’яти.

На рахунок ранку в мене, до речі, великі сумніви, тому що в кімнаті доволі темно — наскільки можу судити одним прочиненим після сну оком. Підійнявши голову, роблю майже героїчні зусилля, розплющую друге око й озираюся. На килимовому покритті за диваном зручно вмостилася Зірка і, прицмокуючи, пожовує мої пальці.

Ну слава Богу, що вона, а то наснилось тут, бачте, різне…

— Єгоре! — голос зі сну хрипкий, але намагаюся за справедливість.

У кімнаті хлопчика тиша, тільки чути, що на інший бік перекинувся і спить далі.

— Єгоре, твоя собака зголодніла! — марно намагаюся докричатися до нього.

Зірка обходить диван і виляє переді мною хвостом. Єгор щось сонно бурмоче, здається, просить зачинити до нього двері. Від такого нахабства й чарівності, що навпроти розповзається у вишкірі, встаю й плетуся на кухню.

Слідом за мною стукають по лінолеуму в коридорі чотири лапи. Двері до Єгора ми щільно зачинили, і тепер вільно гепаємо дверцятами холодильника, тупотимо підлогою, тихо скавчимо, бурчимо — хто до чого звик — і вгамовуємо перший голод.

Мені вистачає зеленого чаю і ванільного сирка, Зірка обходиться собачим кормом, який чомусь пахне котячими анчоусами. Наївшись, вичікувально дивиться на мене, а бачачи, що натяків не розумію, тягне з полиці в коридорі повідець.

Змінюю свої затишні штанці на теплі джинси, шукаю куртку, яка страшніша, а з цим невелика затинка, тому що Єгор старе знищив, нове залишилося в маєтку Яра, а зовсім новим я завелася ще в недостатній кількості.

Правду каже Єгор, у нас мало речей, і я не можу, наприклад, граціозно розчахнути забиту ганчірками шафу й поскаржитися, що одягнути нічого. Це буде виглядати якось дивно, тому що мені дійсно зараз нічого одягнути.

Примірявши, вибираю одну з теплих курток Єгора. Здається, він у ній учора із собакою гуляв, та й часу немає дуже перебирати — Зірка мнеться біля дверей, скиглить загрозливо, і я біжу з нею рятувати лінолеум від незапланованого потопу. Іншими словами, вона біжить сходами, а я їду в ліфті, де є хвилинка доспати в тиші.

А на вулиці добре — морозно, сніжно, і посвітлішало трішки. Коли ми виходили, зозуля висунулася шість разів, у таку рань і їй було ліньки залишати свій годинниковий будиночок, і репетитори мільйонерів ще ширяють у снах. А я ось хрущу снігом, намагаючись не відстати від собаки й не загрузнути в одному з величезних заметів, які чомусь розмістилися у нас на шляху.

Закрадається підозра, що цією стежкою давно на шкільне подвір’я ніхто не заходив, а коли ми з Зіркою впираємося в глухий кут і високі ворота, я розумію, що підозри виявляються реальністю.

Суворо вимовляю волохатому провіднику і для солідності махаю пальцем, і тоді вона, вильнувши хвостом, тягне мене назад до цивілізації.

Можна було пройтися до рідкого ліску вдалині, але шкільний стадіон набагато ближче, та й діти там взимку не бігають. Переконавшись, що навколо нікого з лякливих і взагалі нікого, відпускаю собаку й затискаю вуха, щоб не оглухнути від дзвінкого гавкоту. Вихованець гасає, сам себе розважає, а я переминаюся з ноги на ногу й дую на рукавички.

— Змерзла? — лунає поряд зі мною, і поки я борюся з заїканням, Яр встигає взяти мої долоні у свої, подути гаряче, як дракон, зазирнути в очі співчутливо, й ось я вже не мерзну, а тану.

— Ти що тут робиш? — переходжу в наступ.

— Побачив вас у вікно.

Озираюся — десь там квартира, у якій він провів ніч і напевно спав як убитий, поки мені не спалося. Всю ніч вужем крутилася, намагаючись прогнати чи то сни, чи то фантазії, чи то страхи. Ну так і є: втомленим він не виглядає, позіхати його не тягне, і це мене злить.

— А вийшов-то навіщо?

Як вранці можна виглядати так чудово? Запишіть мене на такі ж курси, подаруйте такого стиліста на годину.

Світле волосся як м’яка карамель під сніжинками, обличчя гладко виголене, руді черевики під колір хутра на довгій чорній дублянці, чорні штани зі стрілками, але головне — запаморочливий запах сандалу, грейпфрута і свіжозвареної гіркої кави.

— Хоча б заради цього, — киває на стежку, де з цікавістю нас оглядаючи, бреде любитель міцніших напоїв, цигарок посмердючіше.

Чи то він Яра нарешті розгледів, чи то Зірку, яка несеться ураганом, але спритно змінює траєкторію.

— Дякую, — кажу я, провівши алкоголіка поглядом.

Яр усміхається. Мабуть, розкусив за звичкою, що я це так, не з почуття вдячності, а щоб розвіяти незручність.

— Думала про мене?

Шоковано дивлюся на його губи — може, почулося? Може, він жартує так? Ні, серйозний.

— Думала? — повторює питання.

І я абсолютно несподівано зізнаюся:

— Так.

Він миттєво опиняється ще ближче, і подих його ще гарячіший, ще принадніший…

— І що?

Загорнутися б, укутатися, сховатися… але…

— Не можу, — кажу йому.

— Зрозуміло, — каже він, якось підозріло збадьорившись.