Віддихавшись, витерши обличчя рукавом (клатч із серветками залишився в автомобілі), підіймаюся на свій поверх.
Немає ключів — не біда. Будинок не пустує, у ньому чекають, у ньому ніхто не зрадить, у ньому мене люблять будь-яку.
— Гей, а ще пізніше не можна було повернутися? — пихкає Єгор, стягуючи з мене шубу.
Він, здається, і не помітив, що хвилину тому я була дуже не в настрої. Здається, не помітив, що віями моїми танув сніг. Бухтить, крутиться біля мене, підштовхує до кухні, а потім, почухавши маківку, підштовхує в зал.
— Переодягнися спочатку, руки помий, вмийся, а потім ласкаво просимо на кухню. Нумо, нумо, а то охолоне.
— Що охолоне? — здивовано позираю на каструльку, над якою здіймається пара.
— Що-що, — передражнює, — пельмені. Думаєш, я не розумію, що ти нічого в ресторані не їла? Нумо, не створюй мені масовку, йди переодягайся і змивай бактерії.
Не стримуючи пориву, цілую своє золотце хазяйновите, ще б потискати, але не дається і квапить. Закидає пельмені, помішує, на мене не відволікається, і мені нічого не залишається, як підкоритися цьому потоку любові.
Перевдягаюся спритно — майже в плюшеві штани, як і мої капці з собачими вушками, м’яту фланелеву сорочку, і через ванну поспішаю на вечерю.
— До речі, — озираюся на всі боки, поки хлопчисько за мною доглядає й щедро насипає пельмені, присмачуючи густою сметаною, — а де Зірка?
— Спить, — обурено зітхає. — набігалась, наїлася і спати лягла.
— А де спить-то? У коридорі я на неї точно не наступала.
— Нумо їж, базікаєш багато, — знову буркоче. — За столом я глухий і німий — не вчили тебе, чи що?
Жує. Мовчить. Я насторожено прислухаюся.
— Я посуд сам помию, — викликається. — Добавки хочеш?
— Так, — кажу я, розглядаючи хлопчиська, — нумо відразу зізнавайся, що ви тут накоїли. Я вже поїла, у доброму настрої, тож кайся.
— Та нічого не накоїли! — обурюється. — У нас речей у квартирі мало, навіть розбити ще нічого. Просто…
— Просто що?
— Ну… — мнеться й позирає спідлоба. — Собака ж моя, так?
— Я на неї не претендую точно, — заспокоюю.
— І кімната… там, де я сплю…
Зрозуміло. Ледве стримуючи усмішку і порив ніжності, кажу спокійно:
— І кімната твоя, тут навіть без питань.
Підбадьорившись, підіймає погляд і вже впевненіше підбирається до суті:
— Ось я й подумав, якщо кімната моя й собака моя, то навіщо їй спати в коридорі?
— Як хочеш, — стенаю плечима.
— Правда-правда? — уточнює, підливаючи в мою тарілку сметанки. Ех, мабуть, доведеться ще одну порцію пельменів зжерти, та і вставати не хочеться — душевно так, по-домашньому.
— Чесно-чесно, — кажу я й дозволяю почастувати себе добавкою.
Потім чаюємо — тут уже я зовсім розморена, розімліла, дивлюся то на Єгора, який хитро мені усміхається, то у вікно на сніг, який сьогодні замінює зірки, і навіть тихий храп Зірки не турбує.
Це вночі я або зачиню до двох приятелів двері, або здійсню підступні плани, все ж виперши кого-небудь на балкон, а поки сиджу, живу, й отримую від цього задоволення.
— Не запитувати, як усе минуло? — делікатно виявляє цікавість годувальник.
Я швиденько прокручую, що б таке прийнятне розповісти хлопчику, й знаходжу адекватною тільки одну новину:
— У твоєї мами тепер є пес.
Єгор похлинається чаєм, і я дбайливо плескаю його по спині, а ще щоб не сутулився, а то щось помітила — узяв моду. Нехай високим зростає, як його брат. Дівчаткам це подобається, навіть якщо дівчатка й ображені, і сердиті, і злопам’ятні.
— І як звуть бідолаху? — відкашлявшись, запитує Єгор.
— Бетельгейзе, — я з усмішкою відсовую від нього чай, щоб знову не похлинувся, а коли регіт стихає, кухоль повертаю. — А чому бідолаха?
— А тому що вона награється й забуде про нього.
— А ти з Зіркою награвся?
— Я про неї не забуду, Злато.
— Ти — мій розумнику, — хвалю, а він розквітає темною квіточкою прямо на очах.
Випрямляється, задирає ніс мало не в люстру й киває скромно, мовляв, так, розумник. Але заслужив, заслужив, тому я стримую сміх і теж серйозно киваю.
— Що завтра? О котрій твої репетитори почнуть атакувати нашу квартиру?
— Ти ще будеш спати, — відмахується. — Я раніше призначив перше заняття, треба трохи підтягнути деякі питання з цивільного права. І Зірку ще встигнути вигуляти.
— Ти в мене дуже відповідальний і самостійний, — знову хвалю, але нітрохи похвали не шкода.
Все-таки діяти, поки інші міркують — це їхня сімейна риса, помічаю з прихованим задоволенням. Треба б взятися теж за справу і знайти хлопчику хорошу школу.
#977 в Жіночий роман
#3626 в Любовні романи
#1681 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 12.02.2022