14.2

І мені здається, ніби сніг не на вулиці, а в салоні автомобіля, ніби хтось жменю засунув за комір дорогущої шуби, а ще одну жменю, видавши за цукор, змусив скуштувати.

Яр замовкає, а я горнуся в хутро й гарячково перекладаю з його мови на свою. Це що виходить… це він щойно мені зізнався… у коханні?..

— Казки пишеш, а в реальність не віриш, — картає ласкаво.

— Тому й пишу, — огризаюся.

— А ти спробуй повірити, Злато, — схиляється до мого обличчя, повільно, даючи можливість втекти, і водночас не дозволяючи — магнетичним поглядом, живучим тяжінням, і такою вразливою надією в очах, що в мене сльозяться очі.

Від жалю до того хлопчика, якого не навчили любити. Від жалю, що він полюбив занадто пізно. Від розчарування, що я порожня, мені немає чого йому дати… хіба що…

Я тягнуся до його губ самовільно, вбираю в себе дихання, пригнічую непотрібні сльози, і п’ю його гіркоту, його надії — до дна.

І ще глибше.

Коли виринаємо з виру, квапливо відчиняю двері.

Бігти… бігти… бігти… можна й не вирватися…

— Тікаєш? — лунає в мене за спиною.

І я зачиняю двері.

Перепочинок.

Одного разу Єгор, прочитавши мою казку, сказав, що Яр — це фея, а я — рудий гном, ось тільки він не впевнений, чи варта фея такої великої жертви.

Чи варта?

Обернувшись, притуляю долоню до його прохолодної щоки, усе ще прохолодної попри моє дихання.

Крижаний фей, якого можу розтопити, ось тільки… чи хочу?

Проводжу губами уздовж лінії підборіддя. Назад. Пальцем окреслюю контур губ, як у перший день, коли познайомилися, тільки він не намагається зловити мене.

Він дозволяє пійматися. А я обережна. Танцюю на межі, пещу, вбираю його переривчастий подих поцілунком.

Не він цілує, а я. Тому що можу. Тому що хочу. Тому що я — двоїстий знак. Тому що вільна.

— Мені потрібно подумати, — кажу, притулившись до його грудей і прислухаючись, як гучно стукає розтривожене серце.

Він мовчить. Він, можливо, думає, що я мщу: адже він теж хотів подумати, втікши від мене… Я не сперечаюся. Захоче — повірить. А ні… Це ми вже проходили.

— Злато… — так затишно в його долонях, й очі практично заплющуються, але я тримаюся, не хочу пропустити жодної хвилини з ним. — Пам’ятаєш, що я тобі казав? Я хочу бути не просто твоїм першим чоловіком. Я хочу бути твоїм чоловіком. Але я так і не знаю, чи приймеш ти мене всього…

Так, я пам’ятаю. Тоді я була готовою, але відтоді стільки всього змінилося…

— Є дещо в моєму житті, про що я не хочу, щоб ти знала. Ні, не зради… Не кримінал… Втім, зараз кримінал — це просто бізнес. Це навіть не теперішнє, це минуле, але однаково…

Сподіваюся, він не помітив, як я повільно видихаю.

— Але знаєш, що турбує мене найбільше? — я хоробро хитаю головою, а він продовжує. — Навіть якщо ти дізнаєшся, навіть якщо не приймеш мене, я не зможу тебе відпустити. Я не знав, що кохання — це так… нерозривно.

І нескінченно боляче, якщо кохає один, а інший — дозволяє. Я знаю. Я пам’ятаю. Я кілька місяців провела без нього, кохаючи, чекаючи, сподіваючись, перебуваючи в лапах недругів, коли він боявся мене покохати, боявся повірити.

Так, кохання завдає болю, і тому я спробую не заподіяти його нікому. Навіть чоловіку, який зрадив мене. Чоловіку, який мені не повірив.

Я, можливо, і помиляюся, і не раз заплачу за свою помилку, але як і раніше думаю, що сила не в помсті, не у випробуваннях, через які ти проходиш.

Сила в тому, щоб гідно пройти через випробування разом.

Сина я втратила. А Яр? Чи втримаю його? Чи хочу його втримати?

Ми з різних світів. Так, поки його світ заткнувся, але навряд чи надовго. А мій родовід не зміниться.

Мені випала честь стати об’єктом помсти нащадків аристократів. Мені, єдиній з трьох дружин. Перші дві здогадалися самі піти, а я… дівчинка загралася, дівчинка загубилася у величезному палаці, і її швидко викинули. Не без допомоги Яра.

Й ось саме цього я пробачити не можу. Не холоду під своїми колінами, не колючих плит, якими повзла, не мовчання челяді, які бачили все, але боялися заступитися і втратити хлібне місце.

Він мав бути зі мною поруч, але був проти мене. І поки в мене немає доказів, що що-небудь змінилося. До речі, про головне, про те, що зовсім не підлягає прощенню…

— Що було в тій пляшечці?

Він не відводить очі, не тягне паузу, не намагається викрутитися чи вдати, що не зрозумів.

— Приворотне зілля. Так мені збрехали.

— Тобто, ти хотів приворожити мене й потім викинути? — я починаю істерично реготати. — Ти справді думав, що це спрацює? І мріяв, мабуть, як я буду кружляти під твоїми вікнами й просити мене покохати? Якщо виживу. А в мене не було шансів!

Його руки відводять пасма мого волосся від обличчя, намагаються заспокоїти, але я вириваюся. І продовжую сміятися — уже не так гучно, не так надривно, але мені все ще жахливо смішно. Тобто, смішно мені до жаху.