14.1

Ми сидимо в автомобілі, дивимося то одне на одного, то на світло у вікнах квартири, і говоримо.

Просто говоримо. Як дві людини, яким є що сказати, яких нічого не жене швидше розбігтися, яким затишно ось так, схрещуватися й поглядами й диханням, у теплі, у закритому просторі, коли за вікном розгулялася зима.

За світлом визначаю, що Єгор переміщується зі своєї кімнати в кухню, і так кілька разів. Напевно, марно розшукує що-небудь смачненьке в холодильнику. Приготую завтра що-небудь нормальне.

Так, завтра, а поки така втома, що вичавлює всі сили, і навіть вийти з автівки лінь. Тому й сидимо.

І ще тому, що вийдемо — і розійдемося. Я — додому. Яр — не знаю куди. Виставу закінчено, Єгора ніхто не забере, а отже, немає потреби мучитися в холоді на балконі.

— Якщо я правильно зрозуміла, — воджу рукою по склу, хоча знаю, що водії це ненавидять, — твоя матір не брала участі в моєму розбещенні, але вона знала?

— Вона дізналася набагато пізніше, після всього.

— Ти впевнений?

— Ніхто з тих, хто замішаний, не переступив би поріг твого дому. Не з мого дозволу.

— Чому ти думаєш, що вона не знала? Пам’ятаєш, що сказав їй Єгор? А ти любиш тата… Мені здається, у цьому вся її суть.

— Не думаю, що вона б втрутилася, якби дізналася про плани батька, — погоджується Яр. — Ба більше, гадаю, не наважилася б. Але вона не знала.

Він говорить, а я слухаю і вкотре розумію, наскільки далека від його світу. Те, що я розцінила, як порожню розмову за вечерею, насправді виявилося перевіркою бази супротивника, дислокацією й попереджувальним ударом.

Я не уточнюю, де що, тому що голова й без того розколюється, а навантажувати її новими термінами… Ні, не сьогодні й навіть не завтра.

Яр каже, що відновив весь ланцюжок подій, вирахував усіх, хто причетний, ще раз просить мене не спілкуватися з Ларисою і Стасом. Я киваю, слухаю й повірити не можу — не тому, що замішана Лариса.

Нехай, хоча й не знаю навіщо. А тому, що Яр за мене так хвилюється.

І ще дуже дивно — я думала, йому байдуже, я будувала плани помсти й сама руйнувала їх, вдаючись до апатії, а він у цей час діяв.

Мовчки, без попередження, без плазування з проханнями, щоб йому пробачили.

У вік технологій і за гроші йому не складно було вирахувати людину, яка намагалася керувати Макаром. Людину, яка купила робітників у його домі. Людину, яка вважала, що передбачила усе.

Ця людина чудово знала, що в Макара є причини, м’яко кажучи, недолюблювати Яра, знала, що сталося з колишньою нареченою водія і вуаля — пастка розставлена.

— Він не врахував, що Макар мене пожаліє, — зауважую я.

— Пожаліє?

Але Яр відразу відводить голосом далі, і я тихо йду слід у слід.

Яр зізнається, що навмисно спровокував візит своєї матері, сама б вона й не подумала приїхати, а тут так вдало «збіглося»: і журнал із моєю казкою за підписом Єгора, у якому їй натякнули на вульгарність; і питання посла Нідерландів «А чи правда, що її молодший син живе з абсолютно чужою людиною?», і туманні відповіді Яра на її нетривалі дзвінки, і сьогоднішній вихід нашої спільної статті в газеті.

— До речі, бачила? — Яр дістає з бардачка свіжий номер, і поки я пробігаю рядками, чоловічий голос фоном звучить для моїх музичних літер.

Моїх, хоча він і зазначений в мене співавтором. Музичних — тому що я бачу не просто літери, але чую ритм: тут трохи сфальшивила, тут шипить, а тут гладко й мелодійно… загальний вердикт — не шедеврально, читабельно.

Голос Яра заколисує, заспокоює, переконує. Я ловлю себе на тому, що навіть не ставлю під сумнів його слова.

І не сіпаюся, хоча він одного разу випадково торкається моїх колін гарячою долонею, одного разу поправляє пасмо мені за вухо, і щонайменше двічі роздягає поглядом.

Гарна стаття вийшла, попри поправки Яра. Або хороша завдяки саме їм?

Я воджу пальцями по шорсткому папері й з усмішкою читаю хвалькувату обіцянку на рахунок списку неодружених мільйонерів.

Теж завтра, завтра повернуся в буденне. А поки я слухаю Яра і зрозуміти не можу, як у таких черствих батьків виросли такі несхожі на них діти?

Яру довелося розробити цілу стратегію, щоб витягнути на кілька днів даму в капелюсі й дозволити їй пограти в справжню матір. Посол натякнув, впливові друзі покивали, Яр навів телефоном туману, і тільки тоді вона бере під пахву капелюхи, чоловіка і приїжджає, зобразивши глибокі переживання.

— Єгору трохи простіше, — каже Яр, і мені чується легкий смуток, — він їй не вірить.

— Ти вірив?

— Я був першим. Я вірив.

Моя уява відразу малює хлопчика приблизно одного віку з Єгором, тільки білявого. Хлопчика, на якого покладалися великі надії, тому що первісток, тому що спадкоємець, хлопчика, який вірить, що його люблять, тому що перед ним немає іншого прикладу, немає доказів, що любов неможлива.

Я кладу долоню поверх його руки, і синява погляду повільно ховається за чорними хмарами.