13.5

Свекруха ахає й кидає від несподіванки на підлогу свою зірку. Та намагається застрибнути їй на руку або хоча б підкорити неприступний диван, але поки їй вдається тільки робити затяжки на тілесних колготках і дзявкати. Свекор давиться коньяком і перекидає келих на білосніжну скатертину чиєїсь тривалої роботи.

— Ти… — підводиться, тицяє в мене по-селянськи пальцем і захлинається слиною. — Ти…

Ніколи не думала, що саме так поводяться аристократи, і чудово, що я не блакитної крові.

— Ти хоч розумієш, що ти одягнула?! Ти розумієш?!

Ні, я теж думаю, що сукня занадто обтягує, але в порівнянні з його краваткою, яка підкралася до кадика на шиї, вона безвольно бовтається. Підбори трохи зависокі, але це моя проблема, вони, принаймні, не ганяють вітер, як капелюх у декого. А клатч — тут уже не причепишся — клатч бездоганний!

— Це ж цілий статок! — задихається свекор, намагаючись знову налити коньяк.

Таке відчуття, що він погано спав. Відтоді, як ми з Яром переступили поріг цієї кімнати, я переодягатися не бігала, а верещить він так, ніби щойно мене роздивився. Цікаво, що його так зачепило?

Сукня куплена за гроші Яра і вона цілком собі дорога, але навряд чи статок мільйонерів можна оцінити в одну чорну сукню й червоні ботильйони. Або вся річ в розстебнутому верхньому ґудзику?

На його очах розстібаю другий, і він давиться новим вигуком:

— Це… неможливо!

Це він ще моєї шуби не бачив. Ех, дарма здали її в гардероб, дарма! Зараз би він точно побачив її й, захлинувшись, помер, а я…

Ні, все-таки ми не схожі з ним… Не схожі… Я не хочу довести його до могили — мене б більше влаштувало, щоб він жив, але мучився, щоб хоч віддалено пройшов через те, через що пройшла я, щоб він зрозумів…

— Зніми негайно! Яре, нехай вона зніме! Це неприпустимо!

— Просто тут? — уточнюю. — При вас?

— Так! — гримить чоловік склянкою об столик. — Так! Я вимагаю!

— Ні за що, — м’яко вступає Яр. — Ми йдемо. Ти побачив усе, що я хотів показати тобі. Ти мене зрозумів.

— Але вона… — свекруха хапається за капелюх, мне його, мабуть, забувши, що це не голова. — Але чому вона, Яре?.. Схаменися, благаю… Твій прадід мріяв, щоб ти одружився з дівчиною з династії…

— Ймовірно, він мріяв про мене, — вклинююсь між ахами матінки, — я з династії. Будівельників і шахтарів. Не підходжу? Як шкода, — підіймаюся з-за столу й різко, щоб не передумати, знімаю із себе чорну сукню. — І навіть після того, як роздягнулася на ваше прохання? У мене м’який характер, зі мною легко можна домовитися, якщо по-хорошому, якщо з любов’ю, якщо на рівних… Але по-хорошому ви не вмієте, ви мене ненавидите й рівною ніколи не вважали. Знаєте що? Це ви не підходите мені, і моя м’якість не безмежна. За цей день я подумки затоптала вас підборами й задушила краваткою. Не трапляйтеся мені на очі, будь ласка. Між вигаданим і реальністю занадто тонка межа, боюся, що піддамся спокусі.

Свекруха прикриває очі крисами капелюха, але не собі, а коханому чоловікові, а сама шипить, що я ненормальна і її син піймався, на жаль, піймався, але Яр не виглядає жертвою.

Він сидить, як приклеєний до стільця, жадібно пожирає поглядом мій шнурований корсет і підв’язки, чорно-червона гама заводить його до того, що сині очі обертаються чорними й палять мою витримку, усмішку і сміливість.

Я намагаюся підхопити свою сукню, але він бере її зі спинки крісла, стає переді мною, затуляючи від свекра, який намагається хоч що-небудь та побачити, одягає як лялечку, і каже непохитно, глухо:

— Ми йдемо. Не турбуйте нас більше. Ризиковано.

Підштовхує нетерпляче мене до виходу, обіймає, коли намагаюся повернутися.

— Не треба, — просить, — поїдемо додому… будь ласка…

— Я тільки сказати… ще кілька слів…

Ну не дарма ж я в лікарні надивилася серіалів, там завжди головних лиходіїв завалюють довгими зізнаннями, ті слухають шоковано і, мабуть, тому пропускають удар.

Яр, важко зітхнувши, відсувається, але тримає за руку міцно. Та я й не думала тікати — навіщо? І куди? Не до свекра ж цілуватися!

— Це дійсно були ви? Ви попросили Макара, щоб він зі мною переспав?

Він мовчить, п’є коньяк і ще сильніше мене ненавидить, а я, надихнувшись, продовжую:

— Франсуа де Ларошфуко сказав, і я з ним згодна, що найбільше зло, яке може зробити нам ворог, це привчити наше серце до ненависті. Вам нічого не вдалося. Чуєте? Єдине, чого ви домоглися — це убили власного онука.

Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Для нього це не новина. Він знав про мою вагітність, звісно знав, адже за його наказом куплений лікар збрехав про терміни моєї вагітності.

— Але коли-небудь ви з ним зустрінетеся, — кажу я з чіткою впевненістю, що саме так усе й буде. — Судячи з кольору вашого обличчя й тяжіння до випивки, це може статися доволі скоро, і мені цікаво, що ви побачите в очах Святослава? Якщо, звісно, взагалі зумієте подивитися йому в очі.

Уже вийшовши за двері, я чую хрип і невиразне бурмотіння, і начебто окрик, скиглення…

Але ми з Яром не зупиняємося. Він як криголам розсікає простір і впевнено веде мене за собою. Допомагає одягнути шубу, саджає в автомобіль, а коли ми вливаємося в розмірений потік автівок, говорить так само, розмірено, роблячи паузи:

— Ти знаєш, що його діда, мого прадіда, звали Святослав Ярославович? Ні, не знаєш, певна річ, я тобі не розповідав. Так ось, прадід терпіти не міг мого батька, йому, як князю Олегу, хтось там наворожив, що той стане його вбивцею. Усе життя він тримав хлопчика на відстані, а той хвилювався, намагався довести, що він хороший, що ніколи б не зробив йому погано. Мій прадід помер у похилому віці, сказавши перед смертю, що одного разу знову повернеться в сім’ю й тоді подивиться, може, і прийме його за рідню, визнає. Найбільше мій батько мріяв, щоб дід визнав його. Понад усе на світі. Злато, ти розумієш, що сказала йому щойно? Розумієш, як він це сприйняв?