13.4

Він встигає обійти автомобіль, відчинити двері й з усмішкою, яка подарувала свободу раніше, запрошує на вихід, а я тільки намагаюся прийти до тями від сплеску пристрастей.

— Мало не забув, — відчиняє задні дверцята і спритно міняє мою дублянку на довгу шубу із сірого песця.

— Під колір мого клатча? — здогадуюся.

— Під колір твоїх очей, — топче здогад.

Ми під руку йдемо до дверей новомодного ресторану. Верхній одяг ввічливо відбирає гардеробник, метрдотель веде до родичів, які зачекалися, а я, щоб не нервувати, починаю базікати:

— І варто було так напружуватися із шубою? Однаково твій батько її не побачить.

Або в мене з підборами проблема, або Яр шпортається.

— Я купував шубу не для батька, — каже він, і так суворо, що інший би базікати припинив, а мені все не йметься.

Тим паче погляди відвідувачів, повз яких проходимо, буквально відчуваю на своїх стегнах, і нижче, і між… і так огидно…

— А що я скажу твоєму батькові?

— Все, що захочеш. Або нічого. Він сам усе зрозуміє, коли побачить тебе.

— В якому сенсі?

Зупиняємося біля масивних різьблених дверей, усміхнений метрдотель зникає разом із моєю балакучістю.

— Ми прийшли, — кинувши погляд на годинник, Яр по-хлоп’ячому радіє. — І ми вчасно.

Не можу говорити — голосу немає. Задираю за звичкою підборіддя (в труднощі тільки з піднятою головою, навіть якщо стою на колінах), випрямляю натягнуту струною спину і впевнено роблю крок слідом за чоловіком.

Тьху ти… колишнім чоловіком…

Головне — не стою, не мнусь, не боюся.

І перше, що я бачу — оманливо м’якотілого свекра, який розвалився на червоному дивані. Поруч із ним граційно сидить дама в капелюсі.

Вона ретельно щось пережовує, високо здійнявши світлу брову й позираючи то на нас, то в тарілку. Класична картина маслом — аристократка за вечерею, тільки замість виделки в неї в руках лисий песик розміром із долоню.

— Хто це? — запитую пошепки Яра.

— Зараз познайомимося, — каже він.

Власне, розмову ми почали, паузу збили, а з нею й задоволення із ситих аристократичних облич. Свекруха притискає до грудей собачку, немов ми на неї робимо замах. Собачка, тремтячи, намагається сховатися під крислатий капелюх. Свекор, не зраджуючи собі, спокійно цідить коньяк.

— Ну, хто тут у нас? — Яр підіймає підборіддя тремтячої собачки, й та під його пильним поглядом береться тужливо скиглити. — Як звати цю малявку? Долар? Цент? Може, П’ятак?

— Бетельгейзе! — гордо представляє свекруха.

— Вводиш нову моду, — говорить мені Яр і відсуває галантно широке крісло.

— Міг би й прикинутися, що не помітив! — обурюється свекруха. — Злата ж промовчала!

Так, але, чесно кажучи, ледь втрималася: якось не так я уявляла собі надгігантську зірку червоного кольору…

— Ну привіт, — починає світські реверанси Яр, а я поки оглядаюся на всі боки.

Не те щоб готую шляхи до відступу, просто ніколи не була в кімнаті VIP шикарного ресторану, а їсти або пити однаково не збираюся.

Атмосфера налаштовує на те, щоб розслабитися і витратитися. Диван, на якому засідають і напівлежать мої колишні родичі, два крісла в тон для нас із Яром, яскрава люстра, як сонце — і формою, і розміром, тільки що не обпалює, невеликий круглий стіл із мереживною скатертиною ручної роботи, заставлений так, що не дивно, чому в нього викривлені ніжки.

Двоє навпроти, не рахуючи собаки.

Ми поруч.

Яр обмінюється порожніми фразами, я мовчки дивлюся на свекра — він такий спокійний і, здається, усім задоволений, у тому числі й собою, і своїми вчинками. Тихоня, всередині якого гниль і буйність.

Він чимось схожий на мене. Він — так. Більше, ніж інші. Я теж мовчу, тримаю все в собі, надаю перевагу жити тихо, але якщо копнути глибше…

Перед очима миготить картинка, як я підіймаюся, крокую до дивана, на якому він розлігся господарем життя, і по-плебейськи плюю йому в пику. І смикаю із силою за краватку, яка переливається сріблом. І так — як же без цього — тисну підбором на туфлі з крокодила, розплющуючи тендітні пальці, насолоджуючись хрускотом і криком…

О, так…

І погляд чоловіка змінюється, затуманившись — стає таким беззахисним, з проханням в глибині очей. Він щось мені каже, а я продовжую підтягувати до себе краватку.

Я навіть згодна з’їсти цей шматок ношеної тканини — тільки б він не підвівся більше з дивана. Ніколи. Тільки б він пішов замість мене до мертвих. Без права повернення. Без права вибачення.

— Злато, — відволікає від приємних видінь Яр, — ти хочеш про щось запитати мого батька?

— А ти з ним наговорився?

— Я сказав, що більше не хочу його бачити, але він може спілкуватися з Єгором. Я сказав йому все, що хотів.

— А він що відповів? — ігноруючи невдоволення свекра й закипання свекрухи, я спілкуюся тільки з їхнім сином.

— Він зациклився. Намагається довести, що ти мені не пара.

— Він має рацію?

— Він помиляється, але мені байдуже. Він більше не наважиться втрутитися.

— Чому?

— Тому що він помиляється. Тому що ти — моя пара, — Яр цілує мою праву руку по пальчиках, язиком облизує жовтий діамант у каблучці, мені стає спекотно, і я непомітно розстібаю один ґудзик на сукні.

А тиша раптом вибухає.