12.4

— Тобі погано? Злато! Що з тобою? Тобі погано?

— Вона не залишить Єгора, — намагаюсь стримати скигління, щоб дитину не лякати, — вона повернулася, щоб забрати і його…

— Злато… — Яр лягає поруч, так дивно відчувати його знову. — Злато, ти пам’ятаєш, я говорив, що спробую на ділі довести тобі, що ти для мене значиш?

— Хіба ти це говорив?

— Майже. Іншими словами. Неважливо, — обіймає мене, притягує до себе, гладить по спині, заспокоюючи, руйнуючи не по цеглинці, а цілими блоками нову вежу страху. — Я ніколи б не дозволив тим, хто зробив це з нами, увійти у твій дім. Ніколи, чуєш?

Я чую. Але я не розумію.

— Ти знаєш, хто це був?

— Так.

— Ти хочеш сказати, що…

— Моя матір не надто любить тебе — це правда. Вона взагалі не здатна любити. Я так думаю. Тільки, будь ласка, не кажи Єгору. Я збрехав йому, і збрешу ще багато разів, якщо буде потрібно. Я хочу, щоб у нього була матір. У кожної дитини повинна бути матір, яка її любить.

— Так, — кажу я, а перед очима стоїть обличчя мого мертвого хлопчика, — повинна.

— Моя матір не робила цього, Злато. Я б не привів її до твого дому. Я хотів, щоб ти сама зрозуміла це, сама побачила.

— Не вона?

— Ні.

— А хто?

— Я сам розберуся з ними. Вони вже знають, що я знаю. Це великі гроші, Злато, і заздрість. І ще любов.

— Любов?

— Я хочу, щоб ти поки нікуди не виходила сама.

— Чому?

— Тому що вони можуть спробувати забрати тебе знову.

— У кого забрати?

— У мене.

Він так дивно говорить, я чую й відразу забуваю його слова. Вони не складаються в мене в картинку. Може бути, відволікає його дихання біля моєї скроні, може бути, його легкі недбалі поцілунки моїх пальців, може бути, я трохи втомилася й мені тільки ввижається його погляд, повний каяття.

— Це Стас?

— І він теж.

— І Лариса?

— І вона.

— Чому?

Він мовчить, тільки дихає важко і цілує, але вже не пальці, а мої губи.

— Тільки двоє або хтось ще?

— Решта до тебе не наблизяться. Не наважаться. А вони… ніколи не зустрічайся з ними одна, чуєш? Ніколи без мене.

— Довго ховатися?

— Ні.

— Що ти зробиш?

— Розберуся. Ти побачиш. Трохи пізніше.

— Я сама можу розібратися, — ображаюся, хоча знаю, що це нерозумно, але з іншого боку — не більш нерозумно, ніж спокійно лежати в обіймах Яра й ніжитися в них і черпати задоволення гіркоти, знаючи, що майбутнє з ним неможливе. — Я можу укласти твого Стаса. Як тебе в коридорі. Легко.

— Так, на рахунок коридору… Я тоді прикидався.

— Що?!

— Я можу пограти з тобою в ці ігри… — муркоче мені у вухо. — Тільки я. Можу пограти й в інші, але не корч із себе камікадзе з кимось ще. Це небезпечно.

— Ти прикидався?!

— Мені хотілося побачити, що ти зробиш зі мною насправді, коли думаєш, що я у твоїй владі.

— Я не викинула тебе з балкона.

— Ні, не викинула. Замість цього поцілувала.

— Ти брешеш!

— Єгор би виправив, що правильно говорити «обманюєш», — просто розпливається в задоволеній усмішці, з якої стає зрозуміло, що поцілунок був: мій, самовільний.

— Єгора заберуть у мене?

— Ні. Він залишиться з нами.

— Але я… ми…

Закриває мені рот поцілунком. Я намагаюся сказати, що не треба, що я не хочу. Я намагаюся його відштовхнути. А потім втомлююся брехати самій собі й цілую у відповідь. Ненавидячи — цілую.

Або знову я брешу?

Я не знаю. Мені так добре, що не хочеться перевіряти реальність чи сон зі мною поруч. Мені так дивно, але не хочеться приходити до тями, вмовляти мстити й продумувати плани помсти.

Ті, хто думав мене розтоптати, не мають керувати моїм життям. Годі! Не дозволю їм більше! Я хочу цілувати — я цілую. Я хочу обіймати — обіймаю. Я хочу задихатися від п’янких чоловічих поцілунків — нехай так. Пошкодую? Можливо. Але не буду маріонеткою в чиїхось руках.

Я сама собою керую.

І чоловіком, що горнеться до мене, просить про поцілунки…

— Бліін… — лунає в нас за спиною незадоволене пирхання й порада перш ніж піти на кухню: — Йшли б ви зі своїми масажами у ванну!

Ми майже синхронно відновлюємо дихання. Пліч-о-пліч. Рука до руки. Два погляди в одну стелю.

— Уявляю, що б із цього приводу сказала бабуня, — бубоню я.

— Як мудра жінка, вона б запропонувала нам усім переїхати у більшу квартиру.

— До речі, — встаю, привожу з допомогою дзеркала й пудри обличчя в більш-менш не збентежений вигляд, — я хотіла поговорити з тобою з цього приводу.

— Ну-ну? — підводиться на лікті, спостерігаючи за мною.

— Тобі ж зовсім не обов’язково жити з нами в цій квартирі!

— Ти так гадаєш?

Киваю впевнено і привожу всі свої доводи. Яр слухає з милою усмішкою, але так, поблажливо, тобто, сумнівно мені, що він почув бодай слово.

— Я подумував приставити до тебе охоронця, але віднедавна я більше не довіряю охороні. Ти правильно підозрюєш, що приїзд матері — тільки привід, щоб я міг перебратися до тебе ближче. Вони спробують узяти реванш, Злато. А я спробую їм цього не дозволити.

— Не розумію, навіщо їм я.

— Тут якраз усе дуже просто.

— Справді?

— Так, — підіймається з грацією лева, підкрадається й розглядає мене, повільно схиляючи голову на один бік. Намилувавшись — на інший. — Не так-то просто відібрати в мене бізнес. Практично неможливо. Принаймні, не їм змагатися зі мною. Мій бізнес — частина мене, це мої сили, мій час, моя молодість.

— А я?

— А ти — моя душа, моє серце, мій подих. Але вони це зрозуміли раніше, ніж я.

Моє дихання обривається. Серце не б’ється. Душа пішла в п’яти.

Мені здається, що я сплю, що варто тільки розплющити очі й прокинутися…

Але чи хочу я прокидатися?

Телефонний дзвінок позбавляє мене від спокуси повірити. Він так вчасно й невчасно одночасно. Яр про щось говорить, а я чую його слова як фон, прокручуючи вчергове, і вчергове не вірячи — я душа, я подих, я його серце…