12.3

— Не хвилюйся, — усміхається мені й дихає холодом у бік матері: — Ти забуваєшся.

— Ах, напевно, — миттєво заспокоюється вона, — для мене поки що незвично, що все зайшло так далеко… Я сподівалася, що як і раніше…

— Ні, — обриває надії Яр.

— Ти просиш залишити Єгора, — перемикається на мене свекруха, — а я зрозуміти не можу, чому саме ти… Чому одна моя дитина хоче жити в цих жахливих умовах замість того, щоб полетіти в Нідерланди? Чому другий замість свободи тримається за тебе? Що в тобі є особливого?

Вона явно чекає відповіді, а я не знаю, що їй сказати. Постоли я не ношу, навіть цим від інших приїжджих не відрізняюся.

Що в мені є особливого? Хиткий казковий світ, у який іноді поринаю? Жага помсти й  водночас небажання мстити?

— Вона просто нас любить! — розриває гнітючу тишу Єгор.

Так. Люблю. Принаймні одного з вас точно, а іншого… я не знаю, не хочу знати, не зараз, занадто боляче…

— А я?

Жінка робить до хлопчика крок, хоче погладити, але псина гарчить, готуючись до стрибка. Геть! Геть! Чужий!

І Єгор не намагається пса заспокоїти, і не мчить до матері за обіймами. Дорослий, розумний, позбавлений її любові, не поспішає за подачкою.

— А ти любиш тата, — відповідає Єгор.

— Так, звісно… я люблю твого батька… — опускає очі на секунду, але ось знову вгору летить світла брова, знову маска войовничості на обличчі, приміряє лати, вибирає меч, розглядаючи мене, мабуть, не розуміючи, чому на мені домашні капці, а не постоли. — Що б ти там собі не думала, я люблю своїх синів.

Я не заперечую. Може бути, любить, по-своєму. Може, у неї тільки один об’єкт ненависті — я.

— До вечора, — погрожує вона рівним голосом і йде по-королівськи, без найменших емоцій на гарному обличчі, і що зовсім неймовірно — навіть не згадавши про капелюх-торшер, який відпочиває в кріслі.

Після пережитого стресу, не змовляючись, тупцяємо на кухню. Я заварюю зелений чай. Єгор швидко споруджує на всіх бутерброди, на щастя, крім собачої їжі, вони встигли купити людську. Яр визирає щось у вікно. Зірка, не дочекавшись компанії, хрумтить чесно заробленим кормом, тикаючи мордою в яскраву миску.

До мене повертається почуття реальності й дар мови вже після першого бутерброда.

— І що це було?

Єгор придивляється до салямі, але я хитаю головою.

— Та ні, — кажу, — я про дружній візит вашої матері. Хто-небудь зрозумів, що означали її слова, кинуті перш ніж піти? Я люблю своїх синів… що б я там не думала… Можна подумати, я стверджувала протилежне.

Хоча, так, натякала, якщо бути чесною, але більше не на те, що не любить, а що зовсім не знає. І не хоче знати — ось що прикро.

— Гаразд, — кажу, тому що однаково ніхто не відповів, — питання було риторичним.

З хвилину жуємо, поки Єгор зізнається, що зрозумів, але не повірив. Він відразу отримує щиглик в ніс від свого брата й запевнення, що нічого він не зрозумів, а матір його дійсно любить.

— Ну так, ну так, — Єгор давиться бутербродом. — Любить так, що до тебе відправила, а тобі я задурно не був потрібен. У тебе весілля-одруження, дружини і їхні залицяльники, а тут я, Карлсон, який живе під дахом.

— Дурко! — моя черга дати йому щигля в ніс й обійняти заразом.

— Просто я кажу правду, — тягнеться за ще одним бутербродом.

— Просто мама, — заступається Яр, — не завжди може показати свої почуття. Як і я.

— Ти хотів сказати ніколи?

— Я сказав те, що сказав. Ти — мій брат, і хочеш ти цього чи ні, можу я показати це чи ні, але нікуди ти від мене не подінешся.

— Подінуся! До Злати!

— Злата теж нікуди… — замовкає на півслові, усміхається, помітивши мою розгубленість. — Що стосується матері, вона завжди була суворою, врівноваженою, вважала, що всі емоції, абсолютно всі, справжня леді має приховувати.

— А вона, звісно, вважала себе справжньою леді, — я не питаю, це й так зрозуміло. — Не здивуюся, якщо серед предків у неї виявиться хтось із титулом.

Обидва Самарські підозріло замовкають.

— Ні, не кажіть мені, що так і є. Я вже зрозуміла, що моє коло спілкування — лісничий і фермер, та й ті, мабуть, успішні алкоголіки; не топчіться по моїй самооцінці ще більше. Або хоча б постоли взуйте!

Єгор хихикає, Яр заспокоює, що немає в його матері жодних аристократичних коренів, але, мабуть, щоб я не зловтішалася навіть подумки, додає:

— Вони простежуються в нашого батька.

— Серйозно?

— Так, але такі далекі, що вірить у них лише мама.

— І хто ж відповідно до давнього родоводу?

— Якби ми жили в ті часи, ти б зверталася до мене не інакше як «ваша світлосте» або мілорде — але це більш особисте і з мого дозволу.

— Захоплива історія, ваша світлосте, — кажу я, підіймаючись з-за столу. Єгор квапливо схоплюється за мною й біжить до себе в кімнату. Псина, залишивши на підлозі крихти, теж махнула хвостом. — Але в нашому світі жорстокі правила й дідівщина. У вас, мілорде, чергування по кухні.

— Без питань, — смиренно погоджується Яр, і я ось і думаю про себе, що щось тут мутнувато, але ніяк зрозуміти не можу, у чому підступ.

Стомлено примостившись на дивані, усе думаю, думаю — про нас, про те, як дивно знову переплітаються долі — точніше, і не розпліталися зовсім, як злютовані. І раптом мене осяває.

— Яре! — намагаюся докричатися через характерні звуки прибирання на кухні. — А навіщо тобі взагалі тут залишатися?!

Взагалі-то логічне запитання й дивно, що осяяння зійшло тільки зараз. Матір Яра переконалася, що ми нібито разом живемо, тобто, дитина в сім'ї — її ж саме це хвилювало?

Увечері в нас спільна вечеря. Але нічого не вказує на те, що Яр має жити тут. З таким же успіхом він може просто під’їхати на зустріч, і мерзнути на балконі не доведеться.

Логічно?

Цілком.

Ми живемо разом. Нічого не підтверджує цього більше, ніж безлад, який застала свекруха. Тепер питання в тому, чи залишить вона нам Єгора, якщо виконана головна умова, або чхати їй на наше спільне проживання.