12.2

Я дивлюся по черзі на Єгора й на Яра, і я кажу впевнено за всіх нас.

— Чому ні? Не чула від них скарг.

Єгор хихикає в собачу шию, Яр стискає мою долоню й цілує за вухом, поки моя войовничість спрямована на боротьбу не з ним.

— Вони народжені для іншого, — запевняє свекруха. — Для іншого, але ти, здається, так і не зрозуміла цього. Ти взагалі не зрозуміла, куди залізла в сільських постолах! Це вищий світ! Це цвіт нації! Це еліта! Це політика! Це гроші!

— Правда? — усміхаюся їй м’яко, хоча обурення просто роздирає на частини. Мене несе, можна сказати, заносить на поворотах, але я вперто продовжую тиснути на газ, ігноруючи гальма. — Я не буду зачіпати політику, тому що якщо в нас прокурори ґвалтують дівчат і сплять із повіями в лазнях, це, певна річ, цвіт нації — ніхто навіть не сперечається. Я не буду зачіпати суддів, яким громадяни добровільно засівають кабінети тисячами доларів — це всього лише гроші, ніхто навіть не сперечається. Я не буду зачіпати вище суспільство, тому що це й політики, і судді, і прокурори, які, звісно ж, є недоторканими, не дай Боже забруднити цей цвіт нації, але! Скажіть мені, для чого народжені ваші діти? Саме ваші? Тому що поки що мені здається, що для самотності. У величезному будинку, безликому будинку, забитому слугами, яким байдуже.

— Та ти… як ти…

— Ви знаєте, як виглядала кімната Єгора? — перебиваю я.

Жінка плескає нарощеними віями, вони такі довгі й великі, що не гірше крислатого капелюха ганяють повітря.

— Знаєте? — повторюю я. — В тому самому, величезному будинку зі слугами…

Прикривши на секунду очі, я подумки бачу ту кімнату й безпомилково перераховую:

— Коричневе килимове покриття, практично чорне, ліжко, заправлене темним покривалом, дзеркальна шафа, порожні полиці на стінах і ноутбук. Ах, так, ще жахливо похмурі картини з омаром і чайником на столах.

— Це Беєрен і Геда — відомі нідерландські художники сімнадцятого століття! Це майстри натюрморту! Але ти цього, звісно, не знаєш. Тут потрібен смак, чуття. Ці картини неоціненні. Ти хочеш сказати, що Єгор відчував потребував в чомусь ще? Ти натякаєш, що ми не можемо дозволити дитині все, що він хоче?

— Ні, я хочу запитати: що в кімнаті було особисто Єгора? Крім ноутбука. Що говорило про те, що там живе допитливий, кмітливий підліток, який вважає своїм обов’язком викорінювати несправедливість стосовно всіх, хто нікому не потрібен?

Жінка застигає з черговою гримасою, немов не може вигадати: розсміятися трагікомічно, або влаштувати скандал. І мені стає зрозумілою причина її замішання.

— Ви коли-небудь бачили його кімнату?

— Ах, ну звичайно! — все-таки вибирає сміх, істеричний, надривний, штучний.

А мені не смішно. І трьом глядачам цієї сцени теж — ні крапельки.

Єгор дивиться в підлогу, притискаючи сильніше собаку. Яр стискає й розтискає мою долоню, нагадуючи, що він тут, поруч, і щойно я захочу, чи хтось із нас перетне межу, втрутиться. Мені так прикро за хлопчика, що немає урочистості над ворогом.

— Його кімната завжди замикалася на ключ, — кажу я.

І свекруха знімає маску турботливої мами — занадто вона для неї тісна, занадто тисне, здираючи грим. А поки марно шукає іншу, я запитую:

— У будинку Яра було кілька сходів, але Єгор любив спускатися одними з них. Ви знаєте якими? Головними, бічними або…

— Та Господи! — помах рукою. — Та головними, звісно! Не буде мій син, як прислуга, крастися запасними! Ти розумієш це?!

— Мотузяними, — кажу я. — Єгор близько двох років займається скелелазінням, ви знаєте? Ні, по очах бачу, що ні. А будинок Ярослава — справжній кам’яний замок, у якому тільки тіні й жодної людини, коли вони так потрібні. Ви знаєте про це? Так, по очах бачу, що знаєте. А ця квартира — так, у ній тісно… зараз… тому що нас троє, не рахуючи собаки, але ми є… живі… І що б там не було… Ви ж знаєте все, що сталося, чи не так? По очах бачу, що так… Усі ми більш ніж просто не байдужі одне одному…

Щось майорить в очах свекрухи — очах, таких схожих на очі мого маленького чорнявого захисника й колишнього чоловіка, і я хапаюся за цю соломинку.

— Ви мені не подобаєтесь. Я знаю, що це взаємно. Але, будь ласка, — кажу я захриплим голосом, — залиште… з нами Єгора…

Не знаю, чи помітила вона мимовільну паузу. Мені головне, щоб хлопчика не відібрали проти його волі. Мені гидко, мені погано, мені не хочеться ні про що просити цю жінку, але я повторюю прохання.

— Я можу купити такий же величезний будинок, як у Яра, — кажу я, з вдячністю кутаючись у його обіймах, які проганяють морозний страх, що мене не почують. — Можу придбати ще більший — було б для кого. Будь ласка, залиште мені Єгора, залиште хоча б його.

Яр притягує мене ближче, беручи на себе мою втому, і я дозволяю собі цю вільність, слабкість — якщо завгодно. Я слабка. Хай так. Але попри пересохле горло й ладні вирватися на волю сльози, я із зусиллям продовжую просити свого ворога.

— Будь ласка… — я вже не сама.

За моєю спиною жива опора. Долонею повзе енергія темноволосого хлопчика. А біля ніг гарчить волохате чудовисько. — Будь ласка, не забирайте Єгора.

Свекруха швидко-швидко кліпає, ховає погляд на секунду і пронизує ним мене, немов довгими спицями клубок із пухнастими нитками.

Я сказала їй усе, що думаю, а тепер каже вона. Я могла промовчати, але що з того? Від того, що я буду здаватися мовчазною вівцею, вовк не облишить облизуватися й бути голодним.

— Я готувала для Ярослава дружину, порядну, милу, виховану, багату, яка б вважала його своїм власним Богом, — це вона повторюється, це я вже чула. — Але він обрав тебе.

Він мене ж і викинув, але про це я не хочу говорити. Не з нею. Не зараз. Ніколи.

— Ти йому не підходиш.

Це теж не новина.

— Я вирішила так у перший день, щойно тебе побачила, і моя думка не змінилася.

А ось моя — кардинально.

Тоді я майже була впевненою, що в нас усе складеться з Яром. Я так хотіла цього, так мріяла… А зараз я згідна з колишньою свекрухою: ми з ним не підходимо одне одному. Але вистачить того, що так думаю я.