12.1

Механічна зозуля, висунувшись із годинникового будиночка на кухні, розбавляє затяжну паузу.

Свекруха робить крок до псини, схиляється зовсім не як леді, про всяк випадок прикриваючи стратегічні місця крислатим капелюхом, і з подивом запитує:

— Зачекайте, але хіба це не самець?

Обурено гавкнувши, псина змушує її відсахнутися і прибрати від чутливого носа пропахлий цитрусовими парфумами капелюх, а сама в цей час лягає, не дозволяючи мені перевірити слова свекрухи.

Я кошуся на Єгора, який мені посилено киває — ага, отже, псина в нас чоловік, попутно відбиваюсь від пальців Яра, які досліджують мою шию, і на ходу вигадую, як викрутитися з пастки.

— Ну так, — зметикувавши, погоджуюся, — самець, і що?

— Але ж Зірка — жіночого роду! — Свекруха стукає кісточками пальців собі по чолу, але натякає явно на мої розумові здібності.

— І що? — вперто повторюю я. — А Сіріус?

— Що Сіріус?

Вона не чекає від мене зрозумілих пояснень, ніби знає, що в нас у школі астрономію замінили додатковими уроками фізики. Але вступний урок, на якому змусили дещо визубрити намертво, у нас з астрономії був! Ось спираючись на нього, я й пояснюю свекрусі:

— Сіріус — чоловічого роду, але ж зірка. Альдебаран — чоловічого роду, і зірка. А Бетельгейзе — взагалі середнього, і що?

Після моїх пояснень, псина гордо випрямляється й гавкає, саджаючи свекруху на пуф, який вдало підвернувся в передпокої. Відсьогодні собачий пуф, але дама цього не знає, а тому сидить спокійно, навіть величаво, випрямивши довгі ноги й помахуючи капелюхом, як ручним вентилятором.

— І яка ж це у вас порода? — питає, скривившись, — гончак дворовий?

— Болонка, — бовкаю я, як і погрожувала на вулиці.

І не треба на мене так дивитися! Попереджала ж? Попереджала!

Не потрібно було мене провокувати й приводити собаку в дім, за цих обставин навіть не пояснивши, що в нас стане на одного чоловіка більше. Я-то подумала, що буде в мене спільниця, захисниця, а тут…

А відбиваюсь від свекрухи я, ніби це я сьогодні день співчуття влаштувала! Ні, дивно все-таки, чому організатори мовчать? Собака мені потрібна або кому? Таке відчуття, що песик потрібен свекрусі, і тому випитує все, випитує, а я як той торговець, що корову продавав, ухиляюся і брешу.

— І давно? — не вгамовується свекруха.

— Ну… — прикидаю, і знову суто навмання, — близько двох місяців.

— Близько двох місяців живе у вас, або близько двох місяців ВІН — болонка?

Таке враження, що це член гестапо, який вдало пережив Велику Вітчизняну. Прикидаюся партизаном на допиті й мовчу.

Свекруха вичікувально дивиться, але я мовчу. Відвертаюся на цокання годинника на кухні, на шум міста за морозним склом, на ієрогліфи, які Яр викреслює пальцем на моїй шиї.

— А документи в нього є?

— Оформлюються, — каже Яр.

Ну нарешті ми заговорили, а то відмовчується, типу, не відривайте, зайнятий творчістю. Я поступаюся діалогом йому, ну мусить же коли-небудь і син поспілкуватися з мамою, а я — як і Єгор, обираю позицію: я з вами, усе бачу, але не говорю.

— Хотіла б я подивитися, що там нашкрябають у паспорті, — примружується свекруха. — За гроші вони йому й королівський родовід вигадають.

— Титул не був вирішальним, коли ми обирали пса, — каже Яр, вкладаючи в ці слова певний сенс, який я вловлюю, але не розумію. — Оформлення займе кілька днів, але навряд чи ти залишиш батька самого так надовго.

— Звісно! — обурюється свекруха. — Якби я залишала його самого більш ніж на день, давно б уже була розлученою!

— Тому…

— Тому твій батько теж приїхав, але мотається в справах. Ви побачитеся з ним за вечерею. Ви ж збиралися нас запросити на вечерю? Або ця розмова в коридорі — максимум гостинності й мені потрібно було покликати твого батька із собою, посидіти біля дверей на килимку?

Якщо це був натяк на вечерю в моїй квартирі, то ні! Ніхто не збирався й не збирається запрошувати їх!

Нехай я буду поганою невісткою — я колишня, мені вже можна, нехай я розорюся на якомусь новомодному ресторані, але я навіть ложкою не поворухну, щоб готувати для неї, а мої дієтичні хлібці, яких не шкода, уже з’їдені.

Вдавши, що жодної хвилини не можу без дотиків Яра, ловлю його долоню й боляче — сподіваюся на це — впиваються нігтями, без слів висловлюючи свій протест.

— Я був упевненим, що і з тобою ми побачимося не раніше вечері, але ти не облишила звичку вриватися без попередження, — у погляді, кинутому на мене, миготить натяк на ще одне підтвердження моєї схильності до БДСМ, але з матір’ю говорить незворушно.

— Та годі! — жінка капризно надуває нафарбовані губи. — Я за два дні попередила тебе, щоб ти встиг усе залагодити, а ти…

Підійнявшись із пуфика, вона обходить Єгора й псину, яка гарчить, і в замішанні оглядає зал.

— У вас так…

Проходить вглиб, схиляється над розкиданими знімками, нашими знімками, де кожен відзначився обличчям, і я вже передбачаю, з яким задоволенням вона пройдеться по світлинах підборами — ніби випадково, однаково ж валяються… Але ні. Ні кроку далі. Затримує погляд на прочинених дверцятах шафи, де складений наш з Яром одяг. На величезному дивані. Усміхнувшись, проходить у кімнату Єгора.