11.2

— Дякую! — лізе з обіймашками Єгор.

— Гуляти з нею тричі на день, не забувати годувати й найголовніше — ніколи не купати у ванні, — не піддаюся на ласку.

— Все зроблю! Усе запам’ятаю! — сміється він і забирає псину показати їй новий, або хто знає — перший у її житті — дім.

— І як це називається? — запитую у Яра.

Взагалі-то питання не до нього, просто думки вголос, а Яр так, випадково поруч стоїть, ось і попався під руку. А я ж пам’ятаю про поцілунок на вулиці, тож хоч так відведу душу, висловлюся.

— Мій авторитет руйнується на очах, — скаржуся. — Я сказала собаці лежати, Єгор повів її на екскурсію. Як думаєш, кого наступного разу вона буде слухати?

Іду в зал, сідаю з ногами на свій диван і дивлюся, як двоє бісенят метушаться в сусідній кімнаті. На душі якось теплішає, хоча підозрюю, проблем у нас із собакою буде море. У мене в дитинстві навіть невибагливі хом’ячки не приживалися, а тут така звірюка з характером!

— Вона явно вже вибрала собі господаря, — кажу я Яру, який присів поруч.

— Вона обрала собі друга, — з усмішкою каже Яр.

— Послухай, на тему про друзів… — згадую настанови бабуні, що зовсім не думаю про майбутнє хлопчика, і переказую їх колишньому. Може, і справді Єгору почати в школу ходити, нехай в елітну — їх вистачає в місті, але головне, щоб з однолітками спілкувався, а то сидить у чотирьох стінах і зі мною — хіба я компенсую йому всіх?

— Злато, ти компенсуєш йому найголовніше, — каже Яр, уважно мене вислухавши, а я тихо млію від його слів, не знаю, чому. — А що стосується школи… Твоя бабуня має рацію. Вона взагалі дуже мудра жінка. Планувалося, що Єгор поїде в Англію, але сумніваюся, що він тепер туди захоче, якщо він і раніше не рвався.

— Через собаку?

— Тепер і через собаку теж, — усміхається м’яко, зовсім як раніше, і відчуття в мене поруч із ним трохи змінюються.

Немає моторошного бажання відштовхнути, відсунутися, відсісти якнайдалі. Мені комфортно, хоча він явно перетнув мій особистий простір. Так дивно, зима на вулиці, холод, а я починаю танути.

— Я ганчірка, — роблю висновок, не відразу помітивши, що вимовляю це вголос.

І, напевно, доволі гучно, тому що і псина, і Єгор миттю виявляються в залі, сідають переді мною на килим.

Один із них по-турецьки, підперши кулаком підборіддя. Друга — перевальцем, але задумливо чухаючи волохатою лапою стрижене чоло. А Яр, розташувавши руку уздовж спинки дивана, ледве не торкається пальцями моєї шиї, і моє тіло мурашками реагує на його близькість, навіть за стількох свідків, навіть чудово пам’ятаючи, чим у нас усе закінчилося в минулому…

— Так, ганчірка, — ставлю остаточний діагноз, і саме час розплакатися, чекаю тільки натяку на згоду, жалість, та хоча б кивок.

А вони на мене дивляться — усі, навіть псина, навіть Яр, очей якого я фізично не можу зараз бачити — дивляться здивовано й осудливо, що чи.

— Ти — добра, — нарешті каже Єгор, але серйозно, по-дорослому, без крапельки підлабузництва.

— Ти — щира, — каже Яр, лоскочучи гарячим диханням шию.

Я із сумнівом дивлюся на псину, але вона тільки тре лапою чоло, мабуть, поки що не склала своєї думки, придивляється.

— Ти так розфарбовуєш сьогодення, що в ньому хочеться жити, — каже Єгор, ловлячи мою долоню й стискаючи її у висячому положенні. А піднявшись, затуляє мені пальцями рот.

— Цікаво, а як це я розфарбовую сьогодення? — запитую, щоб відвернути їх від своїх червоних щік. — А, зрозуміла, — дурію замість Єгора, — я ж казкарка!

Але мій жарт справляє дивний ефект. Єгор розглядає мене, як експонат у музеї. Собака, яка збиралася піти, мабуть, втомившись від мого самоїдства, озирається й голосно шльопається на зад. А Яр оголює всі мої нервові закінчення легким (випадковим) дотиком язика до моєї мочки й пошепки в саме вухо:

— Ні, ти не казкарка, Злато. Ти — казкова.

А я так і сиджу, підібгавши ноги й не обертаючись, щоб ніхто не помітив, як я тремчу. І не зрозумів, як дивно мені чути такі слова.

Мила, хороша, розумниця — простий набір для всіх дівчат пам’ятаю, а щоб саме для мене… Не було, як і почуттів…

Єгор, підійнявшись, з усмішкою закриває мені рот.

— Не забувай про муху, — каже, кидаючи мене з братом наодинці, — сьогодні в нас день співчуття, було б шкода комаху.

І псина, гавкнувши на знак згоди, тікає за ним. Двері в кімнату зачиняються. Ну ось… власне… а ми розсілися удвох на дивані…

— Ви зробили знімки? — хвалю себе, що спритно вигадала, як розбавити тривале мовчання.

— Так, — потягнувшись через мене, Яр дістає фотографії.

Виявляється, весь цей час вони лежали на тумбочці, праворуч від дивана, і їх ніяк не можна було дістати, випадково не зачепивши моєї спини довгими пальцями.

— А рамочки купили? — цікавлюся поважно.

— Ти в мені сумніваєшся? — і знову, потягнувшись, Яр зачіпає мою спину і з тумбочки дістає рамочки для фотографій.

Найпростіші, як я і просила, щоб їх потім не шкода було викидати.

— Може, вставимо? — намагаюся вибрати з гори знімків хоч один вдалий, але то акцент на фінгал Єгора, то на подряпини на обличчі Яра, то на мої неприродно круглі очі. — І вставити-то нічого. Навіть не знаю, що й робити… Може, так?… Ох, хоч бери й задом перевертай… Просила ж простіше… Щоб раз — й увійшов, а тут… Я вже й захекалася… Ні, у цьому безумовно потрібна практика! Ти нічого не хочеш зробити?

Обертаюся і… прикипаю до темного погляду. Колір сині немов розчинився, одні зіниці, які пожирають мене жадібно, довго й собі на втіху.

— Хочу, — трохи хрипко відгукується Яр, але не бере знімки, а легким рухом відправляє їх на підлогу. — І так, твоя правда, тобі безсумнівно не завадить відновити практику…

І перш ніж я встигаю пискнути, губи Яра ніжністю пригнічують мій опір, але залишають до того, як я крізь солодкий серпанок починаю будувати плани кидка чоловіка через балкон.