10.4

Єгор регоче, Яр незворушно каже, що ніколи не запізнюється, а мене накриває паніка. Літак раз у день, і якщо ми запізнилися, як же дама з торшером?!

Паніка нікого не зачіпає з моїх супутників, а двоє чоловіків у льотній формі навряд чи взагалі мене помічають. Котять наші валізи, а ми йдемо слідом. Зустрічні пасажири дивляться заздрісно й зі злістю, а в мене таке відчуття, що я єдина нічого не розумію.

На нескінченній злітній смузі, де асфальт нахабно цілується з небом у хмарах, розкинув крила білий металевий птах. Крім нас не видно, щоб хтось поспішав до нього. Взагалі крім нас нікого не видно. У міру наближення, починаю хвилюватися й верзу всяку нісенітницю:

— Ми на цьому летимо?

— Так.

— Квитки в тебе?

— Нас впустять, — усміхається Яр.

І дійсно, стюардеса така щаслива, ніби нас тільки й чекала. Можуть же наші усміхатися привітно, а не в натягнутому вишкірі, можуть, навіть радісно за батьківщину. Даремно мене пропускають уперед, тому що я, зупинившись у дверях, дивлюся на м’які крісла, білосніжний килим, пляшку шампанського у відрі з льодом, матові високі келихи, нарізки, і без успіху намагаюся угледіти хоч одного пасажира.

— Це твій літак? — виходжу із заціпеніння.

— Ні, мого знайомого.

— Іноді я забуваю, хто ти й наскільки багатий.

— Знаю. Я міг би влаштувати повернення на трамваях, але вони є не в кожному місті, не кажучи вже про села. Ми б пристойно запізнилися, а я це ненавиджу.

— Це я пам’ятаю, — буркаю.

— Ходімо! — Єгор підштовхує мене вперед, як я його в громадському транспорті, влаштовує коротку екскурсію, водячи за собою. — Це маленький літак, — каже він, — ти не загубишся.

— Сподіваюся, — вклинюється в розмову його брат.

— Ось, дивись, — продовжує хлопець, заговорюючи мене, щоб не встигла бовкнути Яру, що він заслуговує, — тут кімната для відпочинку, тут ванна, а тут стільки смачного, що я навіть спати перехотів!

Перекинувши із шафи на одне з крісел шоколадки, жуйки, цукерки, втискується між смаколиками сам.

— Навіть не думай, що я дозволю тобі зіпсувати зуби й шлунок, — залишаю тільки чорний шоколад, якщо обгортка не бреше — швейцарський, і сік.

— Ну, Злато! — проситься кошеням. — Я ж помру від голоду, а ти потім будеш сумувати! Дуже сумувати…

— Це аргумент, — погоджуюся, — сумувати мені не хочеться.

Дістаю із сумочки мамині котлети, побачивши які скарги й шоколадки забуваються. Наминаючи, Єгор ділиться двома з братом. Я напружено вдивляюся у вікно, поки не злітаємо, а після щохвилини позираю на годинник Яра.

— Розслабся, — він подає мені келих із шампанським і уважно спостерігає: візьму — не візьму. Я відпиваю, коли він робить великий ковток. — Хоча б так…

Я залишаю його зауваження без відповіді. Яр теж більше не заговорює. Проте Єгор торохтить всю дорогу, перебиваючи радіо, де «Смислові Галюцинації» пропонують за зірку пів життя. Невчасно ця пісня… Тут і так, небо і хмари, рік життя точно злизав страх, а ще ця пісня… Із сотнею інших пасажирів мені б було спокійніше, а так мені здається — ми особливо вразливі.

… А Гагаріна даремно образили

Принесли похоронку матері… — приречено накочує пісня.

Ні, це вище моїх сил!

— Послухай ось це, — Яр вставляє мені у вуха навушники, і я спокійно усміхаюся під музику моря, подумавши, що посперечатися можу іншим разом.

А до цього можна звикнути…

Напевно…

До шуму моря, я маю на увазі…

Цікаво, якби я не прокинулася, мене б розбудили, або знову вичікували годину? Уже не дізнаюся, прикидатися під гіпнотичним поглядом чоловіка, який сидить навпроти, доволі складно.

Дивно, що нас не зустрічає автомобіль — чи коли покоївка сказала, що Яр усіх звільнив, він звільнив геть усіх? Гаразд тут, беремо таксі, а хто тепер за кермом його вишневої автівки?

Поки їдемо, Єгор встигає похвалитися, що розбирати валізи не збирається, а покличе Поліну. Я не відмовляю, якщо він хоче витратити трохи грошей свого брата. Той взагалі думає про інше.

— Ти знайдеш місце для моїх речей?

— Тільки якщо ти принесеш найнеобхідніше.

— Найнеобхідніше — ноутбук, без інших речей, навіть без карток, я можу легко обійтися. Але буде правдоподібніше, якщо кілька моїх сорочок потіснять твої блузи, ну й засоби гігієни, згодна?

— Фен можеш залишити вдома, в разі чого, можеш користуватися моїм, — не стримуюсь від шпильки, а то підозріло все в нього чітко.

— Добре, — каже він, — я візьму із собою свої бритви, в разі чого, можеш знову ними скористатися.

Отже, він тоді помітив, що я користувалася його бритвою. Помітив, але нічого не сказав, хоча я чула: чоловіків це страшенно дратує і бісить…

Автомобіль зупиняється біля під’їзду, Яр розплачується, поки я з захопленням дивлюся на вікна квартири. Вона поки не знає, що я подумую викупити її в господарів, але здається, що вже чекає: затишною тишею, спокоєм, обіцянкою сімейного щастя.

Яр допомагає занести наші валізи, але сам не заходить.

— Гадаю, вам краще трохи відпочити поки, а пізніше ми прогуляємося.

— В сенсі?

— У нас немає жодної фотографії. Тобі не здається, що правдоподібніше, якщо вони будуть?

— Навіть не знаю, якщо чесно. А ми встигнемо до візиту твоєї мами?

— Звісно.

— А якщо вона наскочить, а ми саме розпихуємо світлини в поспіху або сортуємо твої труси?

— Після останнього свого візиту вона не наскочить без попередження. Ти ж бачиш: сказала раніше на кілька днів, що прилітає.

Так, останній — він же перший для мене візит свекрухи, почався й закінчився огидно — суцільна сіра смуга з єдиним проблиском, коли я намагалася спуститися мотузяною драбиною з балкона, а вона верещала, що я це навмисне, щоб її син звинуватив свою матір у вбивстві дружини.

— Злато, — чуттєва усмішка Яра висмикує мене зі спогадів, — я дозволю тобі розсортувати свої труси, якщо тобі цього так хочеться.