10.3

Я дивлюся на сніг, на тітку Віру, на понурий під’їзд, щоб не бачити очей бабуні й щоб не здатися.

Вона має рацію, у всьому має рацію й так би, безумовно, вчинила сильніша людина, а я…

— Я не можу…

Кричу Єгору, що час. Він махає хлопчакам і біжить до мене, обіймаючи з розбігу; потім, схаменувшись, обіймає маму, тата, бабусю. Вони так тішаться, ніби я їх ніколи не обіймала, мамуся навіть змахує сльозу.

Шкода, що не можна розтягнути хвилину на годину. Востаннє озирнувшись, пірнаю в розчинені двері автомобіля і все дивлюся, дивлюся…

— Не засмучуйся, — чую голос Яра.

Поняття не маю, коли й навіщо вони помінялися з Єгором, але він поруч, і я ледь стримуюсь від того, щоб не виштовхнути його у двері, здійснивши нав’язливу мрію.

Мені хочеться завдати йому болю, хочеться відплатити за свій, але я не можу. Та й бабуся… краще б вона не говорила того, що сказала біля автомобіля.

Чи не краще покарати того, хто все це з вами зробив, ніж одне одного?

Краще, але я так і не знаю, хто це був і за що. Мама Яра, яку завтра побачу? Кухарка? Сімейний лікар? Або хто-небудь, кого я не знаю? Про кого навіть не чула?

Я поняття не маю, як підступитися до розгадки, а Яру начхати.

Не те щоб мені потрібна його допомога, й не те щоб я думала, що для нього це важливо, просто… сподівалася. Сподівалася, що він захоче хоча б потішити своє его. А, втім, навіщо йому витрачати життя на пошуки невідомого, якщо коли я пішла, для нього нічого не змінилося?

Він не кохав мене, дитину вважав чужою, грошей дав достатньо, щоб тепер я обирала коханців. Це я блукаю в минулому, плутаючись у людей під ногами, відволікаючи від мільйонів, ефектних брюнеток, які вважають, що він має з ними одружитися хоча б за перенесені катування силіконом.

Нехай цілує надуті губи, нехай мне штучні груди, нехай ляльки народжують йому дітей…

А я своїми очима побачу, як він мучиться в тісній двокімнатній квартирі після своїх хоромів, як мерзне навіть на заскленому балконі.

Не моя вина, що зараз не літо. Одна кімната зайнята Єгором, у залі сплю я, тож тільки балкон або кухня. Але кухню я не віддам.

Уявляю собі цю картину: товстосум, що згорнувся ембріоном на моєму балконі! Сенсація, так? Може, дозволити побачити це комусь, крім себе?..

Мружусь задоволено й одразу чую ласкавий голос Яра. Ласкавий, на противагу моїй злості:

— Поспи.

З суперечності розплющую очі саме у ту мить і бачу, як він проводить долонею по своєму стегну. Це… що… він… Сподіваюся, він не думає, що я ляжу йому на ногу?!

— Сподіваюся, ти не думаєш, що я дозволю пом’яти свої випрасувані брюки? — дивується Яр, помітивши мій пильний погляд.

Він проводить рукою по чорних штанах від англійського кравця, знімає невидиму смітинку, і відвертається до вікна. А я все ще дивлюся на його стегно. Звичайно ж, це просто данина таланту кравця.

— Відкинь голову назад, тут доволі м’які сидіння. Їхати майже дві години, а ти ж любиш поспати довше до першої чашки чаю.

Перед очима миготить кімната з білим килимовим покриттям, величезне ліжко з червоними простирадлами, і дурманний запах жасминового чаю. А поруч, на тарілочці…

— Не спиться? — Яр дістає термос, наливає в мою стару глиняну чашку зелений чай і майже робить ковток, але помітивши мій ошелешений погляд, запитує: — Хочеш? Або поспиш?

Він знову проводить рукою по своєму стегну, тільки повільніше, набагато повільніше, ніж минулого разу, і скільки не придивляюся, я не бачу навіть натяку на смітинку.

— Як знаєш, — каже Яр і, наливши чаю в картонний стаканчик Єгору, нахабно п’є з мого кухля.

Але мовби цього мало, дістає з пакета сирок у шоколаді, розгортає й безпардонно їсть у мене на очах. Єгор від сирка відмовляється. Мене ніхто не запитав. У хід йдуть бабулині пиріжки, і за трьома чоловіками, — водій навіть із ввічливості не відмовився, — я ледве встигаю відвоювати один для себе, смачний, з м’ясом, як я люблю, але всухом’ятку трохи саднить горло.

— Налий мені чаю, будь ласка.

— Будь ласка, — наливає в кухоль, з якого щойно пив.

Напевно, картонний стаканчик був один, і я не сперечаюся, хоча це не гігієнічно, не естетично й дуже інтимно для тих, хто терпіти одне одного не може.

— Є ще один шоколадний сирок, хочеш?

— Так, дякую.

Нехай наша люб’язність буде репетицією до майбутнього спектаклю. Якщо пощастить, матінка Яра надовго не затримається й тим самим врятує свого старшого сина від обмороження.

Наївшись, все-таки засинаю й, мабуть, зневаживши принципи, тому що розплющивши очі, виявляю свою щоку на плечі Яра, а свою руку на його стегні.

— Як штани? — запитую сонно. — Не прим’ялися?

— Навпаки, трохи розрівнялися, — каже він, виходячи з автомобіля.

Я теж виходжу, зовсім не сперечаюся, коли Яр розплачується і вивантажує валізи. Поки він комусь дзвонить, а ми з Єгором тупцюємо біля автівки.

— Підмерз! — хвалиться хлопчисько. — Думав уже будити тебе. Спочатку було цікаво, а потім страшенно нудно, такий аеропорт ніякий. Але коли я з пілотом розговорився, трохи захопився.

— З яким пілотом?

— З нашим, я збігав до літака, привітатися.

— І тебе пропустили?

— Звісно.

— Почекай, — трохи гальмую зі сну, — а чому мене не розбудили?

— Не давали, — шепоче довірливо і вдає, що нічого важливого не сказав.

— А довго не давали?

— Та годину майже! Я ж кажу, встиг засумувати!

Закінчивши розмову, Яр підходить до нас.

— Ми що, — проводжаю поглядом таксі, яке від'їжджає, — через мене запізнилися на літак?!