10.2

Яр повільно прибирає великий палець, вишукує щось у моїх зіницях і, мабуть, виявивши шукане, припадає губами до моїх, оновлюючи божевільними поцілунками мою пам’ять.

Так, я пам’ятаю наше знайомство…

Пам’ятаю дивне весілля й ночі удвох. Спочатку. Поки не прокинулася любов. А потім…

Із силою прикушую його язик і відштовхувати від себе. Геть! Не можу! Я не вірю! Не хочу більше!

Яр облизує губу. Я витираю рот долонею. Ніколи більше я не дозволю йому або іншому чоловіку себе топтати. Ніколи не дозволю собі кохати занадто сильно, не озираючись, не зупиняючись.

— Ніколи більше… — кажу йому, — ніколи…

І три крапки.

Немає потрібних слів.

А він питає з цікавості, так, мимохідь: чи витримаю я стільки, тому що ніколи — занадто довго.

Ми сплітаємо дихання, погляди перетоплюємо у важкі ланцюги.

А я витримаю: я вільно живу без нього, і коли його немає, біль, шкодуючи мене, пульсує, але не в’є з мене мотузки.

Але як витримати з ним?

Як зуміти прикинутися, що ми все ще разом, просто змінили житлоплощу? Типу разом же можна бути не тільки за паспортом і пропискою…

Як мені витримати його матір, не стягнувши з її голови божевільного капелюха? Як не плюнути в обличчя, не вдарити, не підштовхнути ненав’язливо до розчиненого балкона?

Злість огидно закипає вогненною лавою.

Ні, піди, залиш мене, не можу…

Осідаючи на підлогу, відчуваю теплі руки й так близько дихання чоловіка, якого ненавиджу.

— Я не витримаю… — кажу йому.

— Витримаєш.

— Я не зможу…

— Зможеш.

Я не плачу, я не тремчу, я не б’ю його в груди кулаками, не дряпаю щоку, не рвуся з обіймів металу. Він не просить вдарити ще, не вимагає, не підбурює, не намагається виштовхнути мій біль, не стирає пальцями мої сльози. Це просто здається так…

— Дихай, глибше дихай. Стало трохи легше?

— Все чудово, хіба не бачиш?

— Бачу, — його вологий палець повзе моїми щоками, або щоки мої були вологими чомусь. — Все, тепер нічого не помітно.

Підіймаємося, поправляємо одяг, оглядаючи одне одного. Де моя пудрениця? Гаразд, бачили й гірше.

— Все? Готова?

— Так, — киваю, — тільки в мене є умови.

— Хочеш їх обговорити прямо зараз?

— Поки не обговоримо, я навіть із місця не зрушу.

— Цікаво.

Він привалюється до дверей, я не рухаюся, як обіцяла.

— Перше. Ти ніколи більше не втручаєшся в моє життя.

Яр знизує плечима, мовляв, що ви мені тут приписуєте?!

— І ще одне буде? — запитує вражено.

— Навіть не сумнівайся. Завтра ж ти складаєш обіцяний список неодружених олігархів.

— Кортить знову заміж?

— Кортить подивитися, як ти будеш викручуватися з тієї ями, у яку сам себе й загнав.

— З якої ж? — роззирається.

— Як ти думаєш, — мені подобається його злити, тільки він зовсім не злиться, — що скажуть, — щонайменше, скажуть, — тобі твої приятелі-олігархи, коли меркантильні дамочки почнуть на них полювання?

Несподіваний регіт Яра струшує двері, і їх намагаються прочинити з того боку для кращої чутності.

— Злато, — каже він, насміявшись, — іноді я забуваю, наскільки ти не досвідчена в цих питаннях. Та нічого вони мені не скажуть. Нічого з того, про що ти наївно подумала. Можливо, подарують колекційний коньяк, можливо, новий кий для більярду. Якщо дамочки будуть цього варті. Мої приятелі-олігархи, як ти їх називаєш, із задоволенням пограють із меркантильними дамочками в «риболовлю». Але скажи: де ти бачила, щоб акул ловили на вудку?

Акули — точне слово, й одна з акул — Яр, недбало-спокійний, гіпнозує мене поглядом, знаючи, що не він — я на гачку.

— Завтра в тебе буде список, — каже, ніби робить послугу.

Не впевнена, що тепер він мені потрібен. Нехай би сам складав статтю, так ні ж, підставив і начебто так і треба. Це рідкісний талант, перетворити «ніякий» настрій у «просто жах».

Швидше б позбутися співавтора — я його до співпраці не запрошувала. Але єдине, що можу зробити прямо зараз — звільнитися з замкнутого простору.

— А що це у вас з обличчям, молодий чоловіче? — цікавиться бабуня, коли ми виходимо. Але косо позирає на мене. — Кішок у нас ніколи не було, а виглядаєте ви, ніби намагалися поцупити сусідську, та вона не давалася.

— Таки так, — тато радісно потирає руки, милуючись колишнім зятем, і з гордістю випинає груди, підморгуючи мені. — Моя школа! З дитинства ще говорила мені, мовляв, тато, я не козачка! Я — козак!

— Було таке, — зітхає мама, обіймаючи батька.

— Ухтишка! — захоплюється Єгор, погладжуючи свій синяк для порівняння.

Яр і справді виглядає не так ефектно, як до прибуття в місто, сорочка не ідеально випрасувана, обличчя у свіжих подряпинах — але це вам не курортами закордонними їздити.

Це провінційне містечко й люд тут простий, не жадібний на щирі емоції. Як говориться в одній рекламі: «Любіть Батьківщину, матір вашу!»

А хмуриться ж як перед дзеркалом у передпокої! Але не скаржиться й не здає ім’я незговірливої кішки.

Поки викочуємо валізи в тісний коридор, бабуня переслідує нас із пакетом, повним свіжоспечених пиріжків. Буркоче, що дарма чи що встала спозарання, але ми тримаємося групкою і відмовляємося: до аеропорту години півтори їхати, летіти всього дві години, їсти не хочеться, тут би прокинутися…

Але точно знаю, що пошкодуємо, коли прилетимо, тому що ми-то збиралися в гості надовго й навіть холодильник розморозили. Тішу й себе й бабуню й беру пиріжки, мені ж не пішки до літака йти.

Цілую, розпушую її новий бантик, усі щасливі, усі задоволені. Але в коридорчику тільки прелюдія: спускаємося на вулицю, постояти на холоді біля таксі, помовчати, ще раз пообійматися.

На цей сімейний захід встигає сусідка тітка Віра й так зітхає, що майже перекрикує тата, який мовби поміж іншим і мовби нікому не погрожуючи, що в разі чого, то і приїхати не важко, він бокс не забув, а правила його й раніше не дуже хвилювали.