9.3

Серйозно прикидаю варіанти: сконати, не сходячи з цього місця, або скоїти подвійне вбивство, коли наступні слова Яра в одну секунду перетворюють мене у вогонь, а в наступну — знищують до стану попелу.

— Звісно, — каже він, пропалюючи душу темними очима, — я з задоволенням почитаю.

Хлопчик виблискує, як наливне яблучко, й чи то дійсно згадав, що я брала участь у написанні статті, чи то з ввічливості запитує, чи не проти я, щоб її перевірили на помилки.

Мить, коли можна збрехати, що стаття вирушила до редактора, безнадійно втрачена, й ось я сиджу в кімнаті, дивлюся в спину, що затуляє мій ноутбук, чекаю незрозуміло чого.

— Ти збиралася це відправити? — запитує Яр, не обертаючись.

— Так, — кажу його спині. — А що, знайшов невідповідності?

— Всього дві, одна з них дріб’язкова, — він швидко вносить поправки, і я не витримую. Підходжу, вдивляюся в екран. — Ось тут, — показує, — я стажувався в Англії, а не Голландії. І не два роки, а три.

Як на мене, обидві поправки дріб’язкові, але сперечатися — це витрачати на Яра час, і взагалі… Я не хочу… мені незручно… загалом, я не можу бачити його у своїй кімнаті, не бажаю терпіти його присутність більше, ніж це необхідно.

— Ну гаразд, — Яр відвертається, — гадаю, тепер це можна відправити.

— Я сама.

— Як знаєш, — легко погоджується, але не відходить, поки я, швидко переглянувши зміни, не відправляю листа редактору. — Можу прогнозувати, що статтю не лише затвердять, а й замовлять новий матеріал.

Я зовсім не збираюся обговорювати з ним кар’єрні плани, але мовчати з ним нестерпно.

— Сумніваюся, — стенаю плечима.

— Даремно, — усміхається він.

Усміхається так, що мені хочеться грюкнути перед ним дверима, та так, щоб зачепити хоча б кінчик носа.

— Злато, — примружується, роздивляючись мене, — я знаю, що ти вільна жити, як хочеш…

— Саме так, — відрізаю, думаючи, що почне говорити про Макара.

— Але з тобою дитина.

— І, повір, я про нього не забуваю.

Єгор, кивнувши, відвертається до балкона. Що він там угледів? Недопалки мого батька? Морозні візерунки на склі? Ось же прикида!

— Упевнений, що це так, — каже Яр. — Та і Єгор не дасть забути про себе, але… Іноді здається, що це єдиний вихід, але це глухий кут, Злато.

— Моє особисте життя тебе більше не стосується.

— Так. І ні.

Він різко підіймається, й мені на частку секунди здається, що наді мною одна з моїх надуманих веж, і що якщо я заплющу очі й зможу переконати себе, що нічого немає, вежа розсиплеться.

Я раніше так робила, щоправда, тренувалася довго, щоб по цеглинці зруйнувати провінційні комплекси. Потім або втомилася, або лінивою стала, або звикла до себе.

А вежа не вгамовується, вривається в особистий простір, у мене у вухах дзвін дзвіниці, а їй хоч би що — знову сильна і як шпала пряма.

— Хоча б заради Єгора, Злато, не заради мене…

Балакуча…

Поки я роздумую над дивною фразою, Яр присідає біля мого ліжка й дістає забутий коньячок і підсохлий лимончик на тарілочці.

— Віддай.

— Впевнена?

— Дай сюди.

— Злато…

— Це не моє!

— Але ти так завзято це оберігаєш…

— Так! Я п’ю! Ночами! Задоволений?!

Яр схрещує на грудях руки, схиляє задумливо голову.

— Задоволений, — каже, — тепер я впевнений, що це не твоє.

Довів мене до точки кипіння, й тепер він задоволений. Жахлива людина. Нестерпна. Незатишна. Як я могла вважати його добрим і лагідним?

У нього ж на чолі написано — «Обережно, голодний хижак!» Уявляю, скільки таких же овець, як я, зіпсували через нього свої шкурки.

— Ненавиджу, — шиплю в обличчя, і плескаю дверима, відносячи татову радість на кухню.

А слідом мені чується таке ж, ледь помітне, як моя ненависть:

— Так. І ні.

І що це означає?

Якщо він думає, що мені нічим зайнятися, тільки як ребуси його словесні розгадувати, то помиляється. Це його «так і ні» — це що? Згоден, що я його ненавиджу, але сам ставиться до мене краще? Або не вірить, що я говорила серйозно?

Дивовижна зарозумілість.

Він отруїв мені поїздку, через нього я мчу стрімголов у мегаполіс, який любить грати чужими долями, не провівши з рідними навіть тижня. Як на мене, ненависть — найлогічніше почуття.

Так?

Чи ні?

Батько ховає коньяк до наступного приїзду відповідного зятя. Мама намагається реанімувати лимон, але усвідомивши, що справа марна, а продукт шкода, вмовляє тата на вечірню чашку чаю. Бабуня запасається котлетами, двома порціями картоплі в горщиках і йде з моїм колишнім.

Я тримаю відчиненими двері, поки вони заходять у ліфт, тому що в під’їзді знову хтось викрутив лампочки.

У віконце спостерігаю, як віддаляються дві фігури. Йдуть під руку, чи що? Місту явно не завадив би хоч один ліхтар поза центром, а то не люди на вулиці, а одні метушливі тіні. Економлять собі в кишеню, а потім розчулено розповідають, що в нас висока злочинність.

Ледь не вивернувши шию, все-таки помічаю, що біля сусіднього під’їзду Яр обертається. Не те щоб мені є до нього справа, просто загадала: якщо обернеться, то…

А втім, усе це дитинство і все не важливо.

Так, чудова мантра: не має значення… порожнє… мені байдуже…

Тільки втомлюєшся від неї швидко, немов ти фрукт, а мантра — сокодавилка. Для морального відпочинку немає нічого кращого, ніж однотипні серіали або передачі про зірок — не запам’ятовуються, не відкладаються в підсвідомості, не тиснуть на мозок.

Так, картинки миготять. Балакучі ляльки.

Ми сімейно сідаємо в залі перед телевізором, хоча вони стоять у кожній кімнаті. Час від часу розбавляємо мовчання коментарями. Єгор у кріслі горбиться з ноутбуком, переконує, що робить домашнє завдання, але з чого б така усмішечка?

А, гаразд, завтра наше вільне життя закінчується, завтра ми обоє під мікроскопом його мами й брата.