9.2

— Це займе кілька днів, — каже Яр. — Вона побачить, що ми разом — яка різниця, де ми живемо? А потім… я можу з’їхати…

Можу…

Тобто, може з’їхати, а може залишитися?!

— Ти з’їдеш! — випалюю.

— Як скажеш, — квапливо погоджується, а я починаю розуміти, на що я щойно підписалася. Це ж… Яр буде жити в моїй квартирі… У нашій квартирі з Єгором… І як не збожеволіти?

Я не витримаю. Не зможу. Я все-таки скину його з балкона…

Єгор миттю опиняється поруч і обіймає, й шепоче щось ласкаве, від чого заспокоююсь. Підвівши очі, дивлюся на Яра: а він не здається задоволеним перспективою жити зі мною в тісних квадратних метрах. Напевно, даремно я бачу у всьому таємні наміри, але все ж…

— Навіщо ти це робиш? — запитую в нього.

— Єгор тебе любить, а ти любиш його.

— Тільки тому?

— Любов — занадто рідкісне почуття, Злато, щоб ним розкидатися.

Що він може знати про любов, якщо сам не любив, не любить? Що можу знати про любов я, якщо спустошена? Слизька тема. Не для мене. Не з ним.

— Ти впевнений, що не хочеш поїхати до Голландії з мамою? — запитую Єгора.

Той хитає головою разів сто, не сподіваючись на моє швидке розуміння. Уся рідня копіює синхронний візерунок підлогового килима, начебто і є, але непомітні: мовчать, не втручаються, тільки дихають гучно й не в унісон, виказуючи свою присутність.

— Добре, — підтверджую згоду, — якщо ти думаєш, що це спрацює…

— Заїду завтра о п’ятій, — подивившись на годинник, оголошує Яр і розкланюється з моїми родичами. — Мамо, ви, як і ваша донька, дивовижно вродливі… Тату, я, як і ви, не можу сказати, що дуже радий знайомству, не схрещуючи за спиною пальці… Бабуню, ваш бантик чарівно молодіжний.

Він уже практично біля дверей, коли мене осяває, що він іде. Сам. У ніч. У чужому місті. Наздоганяю його, коли взувається.

— Ти куди?

Мені дійсно цікаво, де він планує провести ніч — не через ревнощі, а тому що тепер він мені потрібен, бажано живим, а в нашому місті немає жодного готелю й подобово квартири не здають. Було б літо — перебився б, а так — сніжок, й у квартирі не тропіки, на вулиці й поготів.

Простудиться, і відпоюй його потім чаями й мікстурами, замість кількох днів проваляється в нашій із Єгором квартирі тиждень, і мені що, самій стрибати з балкона від такого сусідства?

Ні, вже хай пояснюється.

— Літак тільки завтра вранці, тож пошукаю, де зупинитися. Завтра, як і сказав, заїду за вами. Встигнете зібратися?

— Так, — киваю, — але навряд чи ти за цей час встигнеш знайти нічліг.

— Дуже мило, що ти за мене хвилюєшся, але я впораюся.

Я озираюся на батьків. Ті — чекають розв’язки подій. А бабуня, хитнувши срібною головою і, відповідно, бантиком, рішуче оголошує:

— Ну ось що, молодий чоловіче, нікуди ви не підете!

— Невже? — заінтриговано обертається Яр.

— Так, — гримить бабуня несподіваним сопрано, — у мене переночуєте.

— До чого такі складнощі?

— А до того, — бабуня упирає руки в стрункі стегна, — що чим ближче ви до мене будете, тим більше в мене шансів надавати вам заслужених ляпасів.

З хвилину вони розглядають одне одного, і коли я вже думаю, з ким розшукувати Яра з раннього ранку — з поліцією або ріднею (від нього за версту тхне грошима, а в нас народ простий: якщо грошей багато, ними треба ділитися), він з усмішкою віддає напівуклін і зачаровує бабусю обіцянкою:

— Буду радий розповісти вам свою версію за чаєм із бубликами.

Й ось цікаво, як він дізнався, що ночами бабуня гає безсоння чаєм із бубликами й сухарями? З її фігури такого не скажеш. Але слова Яра не лише тішать бабуню — як же, удвох і ніч не довга — Єгор носиться кімнатою підстреленим, а батьки, багатозначно перезирнувшись, ховаються на кухні.

— Нумо, обговоріть, що там у вас віч-на-віч, — радить Яру бабуня, — і ходімо до мене. Сумніваюся, що тут вас нагодують.

— Сумніваюся, що він від цього помре до завтра, — посміхаюся я.

— Сумніваюся, що навіть якщо й помру, ти це помітиш, — гучно зітхає Яр.

Бабуся теж відступає на кухню, ми залишаємося втрьох.

А й… можна витримати. Терпимість нормальна, принаймні, у мене вилиці не зводить і я не сахаюся від кожного жесту.

Гадаю, кілька днів витримаю, та й не буде Яр сиднем вдома сидіти — так, про людське око разок заночує. Та й те… якщо не буде зайнятим… на одній із квартир…

Але тільки я розслаблено переводжу подих, як чую за спиною:

— Яре! А ми про тебе статтю написали! Я в дечому трохи засумнівався, а так усе знав! Може, перевіриш?!