9.1

Я намагаюся не думати про те, що в мене заберуть Єгора. Я намагаюся не дивитися на Єгора, незв’язно відраховуючи останні хвилини до завтра.

Завтра за ним приїде мама.

А я?

Я — чужа для нього людина, знаю. Сама винна, що прикипіла, але… мама є мама, навіть така, з торшером на голові.

Навіщо їй знадобився Єгор? Я не знаю. Але дитині, напевно, з батьками буде краще, вони створять для нього належні статусу умови, а я…

А я переживу. Самотність — це не страшно. Зрештою, я завжди можу повернутися сюди, у місто дитинства, і тут спокійно собі зачахнути. А що?

Цвісти я ні для кого більше не збираюся, пускати коріння — теж. Бути перекотиполе легше, веселіше, а я іноді марю про безтурботність. Мені двадцять два, а всередині все мертве, і я майже фізично відчуваю, як мертвіє ще одна частина мене.

Не боляче.

Порожньо, холодно, але не боляче.

І сліз немає. Напевно, вони залишилися там, під дощем осені…

— Злато, — Яр бере мої руки у свої, а я не сперечаюся.

Рухатися не можу. Дихаю — і добре. Говорити зовсім важко. Чую — і добре. Ще б щось зрозуміти…

— Злато, — повторює він, і я з голосу розрізняю, що він поруч, швидше за все, сидить навпочіпки, але чомусь не бачу його, перед очима біла поволока, — я приїхав не для того, щоб сказати тобі, що Єгора заберуть.

Ні? Дивно. Хіба не він сказав мені про це. А втім, яка різниця, хто… Руки Яра такі гарячі, але прибрати долоні не можу. Не хочу. Не вдасться. Він не відпустить.

— Я приїхав, щоб сказати: якщо ти хочеш залишити Єгора… якщо ви обоє хочете… є шанс. Ми можемо спробувати…

Є шанс? Я не вірю. За ним приїжджає матір. Сама… Приїжджає…

А я у двокімнатну квартиру повернуся одна. Напевно, це на краще: і не доведеться ставити перегородку, і вранці ніхто не розбудить, і ніхто не буде бухтіти, що так довго можна робити у ванні, і ніхто не буде сидіти навпроти мене, розбиваючи кокос, і мчати калюжами за тортом…

А вранці ніхто не попросить сніданок і не зварить каву так, щоб заляпати білу піч. Ніхто спросоння не поцілує в щоку, думаючи, що я сплю, й не почалапає на кухню, чекаючи, коли я встану, помічу босі ноги й змушу йти за капцями в кімнату.

Ніхто не буде щодня біля магазину перевіряти в банкоматі картку — чи не прийшов наш гонорар. І мені нікому буде побажати: «Добрих снів, неслухняне сонечко», й почути удаване: «Ага, знайшла сонечко! Я не такий поки круглий!»

І ні з ким буде стояти біля вікна й дивитися на пухнастий сніг, що, кружляючи, ховає сіру осінь.

Зима настала.

Холодно.

Мені б зігрітися…

— Ми можемо спробувати… — це Яр повторює, або я застигла в часі?

Стільки всього передумала, а минула лише хвилина — так чудернацько. Світ стає чіткішим, починаю розрізняти свіжо-гіркуваті запахи й… відсуваюся. Спина втомилася, а так легше, і можна заплющити очі й…

Стоп!

Хіба ховатися від проблем — це вихід?

Ми можемо спробувати… І нехай мене лякає випадкове «ми», воно несе в собі перспективи. Легше сидіти ось так, відкинувшись на спинку дивана, робити стражденне обличчя і шкодувати про те, що станеться завтра.

Складніше спробувати змінити завтрашній день, або, принаймні, зустріти його з розплющеними очима.

Ну, починаємо?

Поруч мама, тато, бабуня, за нею переминається з ноги на ногу мовчазний Єгорка, а очі в очі… навпроти мене Яр.

— Спробувати? — запитую його, і бачу, як пожвавлюються обличчя рідних, як намагається усміхнутися Єгор, помітно розслаблюється Яр.

Мій колишній мене боїться? Або, що зовсім неймовірно, я поводилася так, що він… за мене боявся?

— Так, — Яр випрямляється; треба ж, я встигла забути, який він високий.

— Як?

— Є один спосіб.

Явно тягне, отже, спосіб мені не сподобається, але, може, я зможу… заради Єгора? Он як він очиськами благає зважитися, але побоюється, що вважатиму за краще відсидітися в тіні. Може, думає, що був потрібен мені тільки витрусити гроші з брата?

Я б подумала так, напевно, якби від мене відмовилися без бою…

Невже я дійсно колись вважала себе мирним воїном? Треба ж. А зараз рвуся битися, підбираю зброю… Але поки не можу навіть уявити, який вихід побачив Яр. Його матір, напевно, знає, що ми розлучені, хтось із колишніх слуг шепнув, що господар усіх розігнав, а Єгор живе не з ним, а зі мною, і вона вирішила цей важкий тягар взяти на себе. Т

ягар… Навряд чи раптом запалала почуттями до сина. Хоча б до одного з них…

— Так, — підтверджує Яр, — вона знає, що Єгор живе з тобою. Вона також знає вашу адресу і знає, що… ми з тобою розлучені. Але, — Яр певний час розглядає фіранку в залі, а потім впирає в мене такий важкий погляд, що дивно, як фіранка не зрадила карнизу з килимом, — вона поняття не має, де живу я.