8.1

Поки я спала, бабуня заманила Єгора до себе пирогом із потрохами. Не думаю, що золотий хлопчик буде таке їсти, хіба що через тяжіння до сумнівного екстриму…

— Ой, хто б казав! — встає на захист хлопчика й бабусі мама. — Хто знайшов у бабусі пакетики з «Юпі» й напився цієї гидоти, а?

— Дійсно, — не сперечаюся, — була така дівчинка. А хто не дав їй закусити ці порошки із саморобними напоями жуйкою «Бубль Гумм»?

— Так тій жуйці років десять було, не менше! — обурюється мама.

— Але вона ж була цілою! — обурююся я.

На кухонний стіл між нами примирливо лягає пачка ментолових жуйок.

— Від серця відриваю, — каже тато.

— А, до речі, — беру одну подушечку, — бабуня викинула «Буль Гумм»?

Батьки знизують плечима, а я все ж сподіваюся, що викинула, тому що одна річ, коли Єгору стало дурно від стрибків на батуті та й я його не любила, й інша — якщо в моєму домі, і він — диво моє цибуляне.

— А Макар ще спить? — запитую тата, він встав останнім, може, чув.

Тато вчора вирішив, що втручатися в наші стосунки не буде й що водій не така сволота, як мій колишній, тож я спокійно вимовляю це ім’я в домі. Ім’я Ярослава під забороною, можна проговоритися тільки Єгору — через родинні зв'язки, через юність й через попуск, тому що він про табу не знає.

— Та ні, — каже тато, — здається, встав уже. Не знаю, чого не виходить. Зайти до нього?

Придивляюся з підозрою: начебто не налаштований для серйозної розмови, але краще я сама. Не походжає ж він, я думаю, у піжамі зі слониками?

Стукаю про всяк випадок, Макар відчиняє двері, і я, зробивши мимовільний огляд, переконуюся, що піжами немає, слоників теж, а є босі ноги, штани й оголений торс.

— Увійдеш? — і нахабство є, з яким мені так спокусливо усміхаються.

— А ти виходити не збираєшся? — цікавлюся. — Я вже, наприклад, поснідала.

— Молодець, — повільно, щоб був час відскочити, простягає руку і гладить по волоссю. — Я не голодний, дякую.

Він залишає відчиненими двері, а сам відвертається, і тільки тепер я помічаю, що він складає в сумку вчорашню сорочку. Свіжа висить на спинці стільця, чекає, коли опиниться на його сильних плечах.

— Їдеш?

— Так, я ж казав, що можу тільки на два дні, а з урахуванням дороги я й так затримався.

— А Єгора вже немає, — чомусь кажу я.

— Я знаю, чув, як він йшов.

Поки Макар одягає сорочку, я розглядаю візерунки на килимі.

— Проведеш?

Ну ось, зібрався, можна і в очі дивитися.

Я тільки одну людину знаю, якій так само пасує червоний, але жодної більше — про кого б мені хотілося зараз думати. Я йду до дверей, чекаю, поки Макар розпрощається з моїми рідними, й під його запитальним поглядом йду до ліфта.

Макар не сперечається, усміхається ледь помітно, бачачи мою войовничість. Це в мене зранку буває: і коли хвилююся, і коли наперед намагаюся захиститися від будь-якого, навіть словесного нападу.

Поки Макар закидає сумку на заднє сидіння, я без подиву помічаю сусідку, яка вискочила з під’їзду — тітку Віру. Ну так, з балкона видніється ж гірше, а треба в подробицях, щоб живописати іншим пліткаркам.

Але мені байдуже. Пам’ятається, я й хотіла залишити в місті якнайбільше пліток. Нехай дивиться, нехай заздрить. Я підходжу ближче до Макара.

— Час?

— Час.

Між нами відстань у декілька сантиметрів і сотні поглядів із зашторених вікон.

Між нами минуле, через яке переступити не можу, і його надія, що одного разу я це зроблю.

Між нами так багато всього, що сказати нічого.

А зараз між нами постануть міста, і чим далі він буде їхати, тим більше чужих облич, чужих доль, повз які чомусь промайнеш…

І я зізнаюся сама собі, що була б не проти, якби він зостався ще на трохи: день, два. Мені б хотілося пізнати його краще, хотілося б спробувати з поцілунками або трохи більше…

А, втім, що мені заважає зараз?

Тітка Віра? Те, що Макар поспішає? Ні, мої страхи. А якщо ступлю на них? І підбором? Якщо не почую їхнього лютого шипіння?

Підіймаюся навшпиньки, повільно обіймаю за шию, щоб міг відхилитися, але… він притискає сильніше й цілує обличчя, губи, волосся, цілує мої вії.

Легким дотиком, вогняними крапками.

А я, захлинаючись розбурханою жадібністю, беру в полон його губи. Один із нас видає тихий стогін, інший повторює як відлуння, і ми дихаємо важко, коли даємо губам спокій. Моє обличчя в нього на грудях — не соромно, просто… приємно, зручно. Його обличчя в моєму волоссі, а губи над вухом.

— Мені подобається, коли твоє дихання пахне зеленим чаєм, — каже Макар із ледь відчутним сумом. — Кава для тебе занадто… гірка.

— Зникнення кави в мене з дому — твоя робота? — осяває мене.