7.4

— Я не можу вірити чоловіку, який мене зрадив, — кажу я. — Не можу спокійно дивитися на того, хто намагався здійняти на мене руку. Ні, — квапливо заспокоюю маму, — він не бив мене…

Там усе набагато гірше, але це проминаю. Не хочу передавати мамі свій біль, а на моїх щоках, як у ту трикляту ніч, уже горить ляпас.

— Я просто більше не можу… — переводжу подих. — Він викинув мене з дому, як лишайну дворняжку, яку підсунули на пташиному ринку замість здорової й породистої. Він не повірив, коли я намагалася поговорити про дитину…

Мама схлипує, але тримається.

— У мене взагалі блок на застосування сили з боку чоловіків, будь-якої, навіть грубих слів, навіть ляпаса. Я ніколи не зможу пробачити, якби й хотіла. Мене розпирає від жаги помсти, мені хочеться побити його, мені хочеться скрутити йому руки, запхнути в рот кляп і… — хитаю головою, відганяючи тупе роздратування. — Іноді мене відвідують страшні думки, якщо я починаю про це думати. Причому не обов’язково це стосується мене, мені достатньо побачити щось таке телевізором, як мене заносить: чоловік б’є дружину, або брат сестру… Загалом… Я не вмію пробачати. Не дається мені це.

Якийсь час чути тільки наше з мамою дихання, і сказати нічого, метушливо кидаються думки й завмирають, не сформулювавшись.

Напевно, мій ліміт одкровень на сьогодні вичерпано, і час спати, а вранці все сприйметься простіше і для мами.

Я знаю, пізніше, швидше за все, коли ми поїдемо, вона поділиться сумом із татом, а я не зможу. Мені іноді з ним слів бракує. Рідний, близький, але в його присутності я боєць, а бійці, навіть мирні, не розкисають.

Але двері кухні раптом відчиняються й на порозі виникає батько. Скуйовджений, чуб матюком, в самих спортивках, дивиться на мене так пильно і з таким стражданням, що тягне почати хлюпати носом. Але я тримаюся. Бійці, навіть дівчатка, навіть із підбитими крилами, при татах не плачуть.

— Пробач мені, — вичавлює батько, роблячи крок і завмираючи наді мною. — Пробач мені, доцю.

І я ось так, в одну секунду, переношуся на виток минулого і відганяю непрохані сльози. Тоді мені було дев’ятнадцять.

Я вчилася на третьому курсі платного вишу, залишалося якихось кілька років до заповітного володіння престижним дипломом, але одного разу приїхавши додому, я дізналася, що батько пішов з роботи. Він сказав, що в шахті за ним почала ганятися смерть, при ньому порода завалила двох кращих друзів, одного ледь встигли врятувати, але з жахливими травмами.

Батько сказав, що дивом врятувався, що думав уже не виживе, за ним тітка з косою ходить. А я тоді замість того, щоб підтримати, замість того, щоб зрадіти, що живий і тепер у безпеці, злякалася, що не зможу закінчити освіту: грошей не вистачить, сама мама не потягне й нас і моє навчання.

Я кричала батьку образливі речі: що він зіп’ється, як його найкращий друг, що перетвориться в бомжа, у ніщо, у мильну бульбашку. Кричала, що він боягуз…

Батько дав мені ляпаса. Єдиний раз підняв на мене руку, ніколи в дитинстві не кричав, не бив, а тут — доросла дівчина, і ляпас…

Я не змогла пробачити.

Так, не нагадувала, ми заново вчилися розмовляти одне з одним, але ніколи я більше не говорила всього, що думаю.

Ніколи не спілкувалася вільно, як із мамою. Була я — спокійна, розважлива, відкрита для всіх. Була я — суперечлива, про яку мало хто знав.

Між мною й батьком стіною стояв ляпас. У мене після нього як блок, ненавиджу насильство: мене тіпає, трясе, лихоманить, бісить, виводить із рівноваги навіть натяк. І він, підслухавши нашу розмову з мамою, зрозумів, через що все.

Зрозумів і знову, за три роки, повертається до болючої для нас обох теми. А я можу збрехати, що все нормально, можу спробувати зіграти — у лікарні надивилася серіалів, можу дійсно спробувати пробачити.

— Тат… — Я підіймаюся на негнучких ногах і міцно обіймаю його.

Як у дитинстві, довіряючи, знаючи, що не залишить, не зрадить, пробачить. І я не відчуваю в цей час себе слабкою, ганчіркою, об яку зручно витирати ноги. Навпаки, якийсь приплив сил з’являється, легкість.

Сон як рукою знімає, і за розмовами ми тільки перед світанком розходимося спати.

Двері в кімнату Макара щільно зачинені, і я тихо прослизаю повз. Мій хлопчик міцно спить, а я дивлюся на нього й таке душить шалене щастя, що хочеться залоскотати.

Стримуюся, лягаю в ліжко й незабаром засинаю.

Мені сниться дивний сон, наче в сутінках я шукаю вихід до світла, а мені вказує його чийсь голос. Іду крізь трупи, тих, що стогнуть, просять, ступаю по кривавих калюжах…

Моторошно і правдоподібно: і кров, і голос…

Ось тільки дивно, думаю зранку, зазвичай бачити уві сні кров — до зустрічі зі своїми близькими, родичами, а ми ж уже зустрілися. Сумнівно, що наскочить без попередження мамина рідня з Півночі.

А ось про чоловічий голос зі сну старанно не думаю.

А дарма.

Як виявилося пізніше, сон був пророчим.