6.1

Макар, як я й думала, керує автомобілем впевнено, не влаштовуючи безглузді перегони зі смертю.

Єгор, з наближенням до пункту призначення, проявляє більший інтерес, ніж коли виїхали. Можливо, тому що вранці після відчайдушних позіхань, влаштувався в мене на колінах і дрімав, можливо, тому що краєвиди мегаполісу йому злегка набридли, можливо, тому що маленькі містечка дивують своїми розмірами, похмурістю і простотою.

Коли в’їжджаємо в місто мого дитинства й починають миготіти приватні недоглянуті будиночки, жваво цікавиться, як мені вдалося вирватися звідси й чому так довго з цим тягнула.

— Чекала, коли зустріну твого брата, — віджартовуюсь я й миттю прикушую собі язика.

Ні, щоб відбутися жартами нормально, а ось як за Фрейдом…

Поки ми їхали, я не раз подумки прокручувала запис із диктофона й думала, що зі сказаного правда й насправді, а що я вклала в уста Яра. Найкращий спосіб з’ясувати стосунки — поговорити, запитати безпосередньо, але в нашому випадку вже стосунків немає й найменше мені хочеться перетинатися з Яром, тим паче діставати його наївними запитаннями типу: «А ось ти що мав на увазі? Те, що я подумала або…»

Яка мені різниця?

Навіть якщо він скаже, мовляв, так, кохаю, я що, повірю, розтану, розстелюся килимком біля ніг і запропоную пройтися по мені знову?

Мені не потрібен господар, не потрібен той, хто вирішує за мене: жити або померти, той, хто вірить чужому. Я — заможна вільна жінка, у мене весь світ на долоні, і я не збираюся озиратися. Він хоче, щоб я була щасливою?

Я буду. Хоче, щоб жила далі? Будь ласка.

Іноді я ловлю в дзеркалі погляд Макара і здається, ніби він знає, про що я зараз думаю. Нехай. Хотіти жити на повну силу — це нормально. Не знаю, чи змогла б я так швидко налаштуватися на нову хвилю, якби зі мною не було Єгора.

Він як дихання, як крапелька дитинства, як стимул не в’янути, а розкрити зів’ялі пелюстки. Я впораюся, ось, наберуся вражень на рік наперед, переконаюся, що жити тут не можу, й поїду окрилена.

І не сама, а з маленьким підкидьком, якого безмежно люблю.

Я гладжу хлопчика по темному волоссю, і всередині таке тепло розливається: так хочеться декого, хто любить сопіти, затискати, обійняти, потріпати запалі щічки, розцілувати. За те, що він є, за те, що не залишив, за те, що повірив, навіть не знаючи всієї правди й не відвернувся, коли дізнався.

Це і є любов, а те, що відчуває Яр — жаль, каяття, провина, але цього занадто мало, щоб хоча б спробувати пробачити йому. Всередині як блок, який не дозволяє навіть ім’я його вимовляти без їдкості, без жовчі.

Він був у моєму житті. Якийсь час я буду — у його, методи, але не мета моя змінилися. А потім…

Автомобіль зупиняється біля сірої багатоповерхівки. Єгор вистрибує першим, я виходжу за ним, Макар роззирається, куди б поставити автівку.

— Та хай стоїть біля під’їзду, — кажу йому і веду в будинок.

На третій поверх через мене підіймаємося в ліфті: ходити ще трохи напряжно, але мине, а тут така екзотика для хлопчиська: обпльовані жуйками стіни, діра в стелі, тьмяна лампа з торішніми мухами й двері, які непривітно стиснули Макара. Ліфт не чекає, коли всі ввійдуть, тут правило: хто встигне.

Наштовхнувшись на чоловічі плечі, двері схаменулися й розчинилися, Макар незворушно заходить, але Єгор заливається солов’єм. Я розводжу руками. Виходимо прудкенько, і оскільки Єгор останній, підпихає мене в спину, щоб не отримати на горіхи, як Макар.

Біля дерев’яних дверей ми зупиняємося, я думаю, цікаво, які обличчя будуть у моїх рідних? Мама засмутиться, що не попередили, нічим годувати діточок, хоча холодильник у нас давно не порожніє, слава Богу, минули часи, коли на десятку тягнули тиждень і мій батько від голоду втрачав свідомість на роботі.

Тато обійме нас із Єгоркою, а Макара прискіпливо огляне, приміряючись: зять або не зять, або майбутній зять? Бабуня живе в сусідньому будинку й коли зателефонуємо їй, прибіжить із гарячими пиріжками. Мені здається, вони в неї є завжди, хоча вона і стежить за фігурою.

Підштовхування в спину тонко натякає, що думаю я занадто довго, і я натискаю на дзвінок. Трель у квартирі, кілька секунд — і двері відчиняються. У коридорі темно, і певний час батько не може розгледіти, що за гості завітали, а потім настає мить впізнавання, та і я підказую:

— Привіт, тат.

Обіймаю його за плечі, завжди як у дитинстві.

— Злато! — він не схлипує, ще чого бракувало!

Це за ним у передпокій вийшла мама й забрала мене від тата. Ось тут уже все по-жіночому. Наобіймавшись, я обертаюся до супутників, які мнуться на порозі.

— Мамо, тату, а я не сама.

— Та ми вже помітили, — батько, як я й думала, роздивляється Макара.

А мама, коли я відрекомендувала чоловіків, обіймає й того, й іншого. Хто такий Єгор, вона знає, а Макара обіймає так, про всяк випадок. Іноді в них із татом підозріло однакові думки.

— А де бабуня? — розчаровано запитує хлопчик.

— Зараз буде, — обіцяє йому тато і йде до телефона, поки мама облаштовує гостей.