5.3

Лариса прибігає з запізненням, захекавшись, цілує в обидві щоки й прикидається, що між нами не було поганого: ні підлості, ні недомовок, ні підстави.

Я вдаю, що в мене відбило пам’ять і слухаю, як скаржиться мені на Яра.

— Ох, — журиться, — ти знаєш, причепився, усе випитував, куди я поспішаю. Жахливо суворий. Ось яке йому діло до звичайного салону краси, якщо стільки компаній в обороті? А ж ні, вився шулікою! Ух, ти не уявляєш, як із ним важко!

Не уявляю, не була його підлеглою і, слава тобі Господи, не буду. Я кажу Ларисі, що салон — теж частина його імперії, вона відмахується:

— Та я сама справляюся!

Я ховаю погляд, щоб себе не виказати, і заходжу в бутик. Подруга — слідом. Дві консультантки, окинувши поглядами, воркують над Ларисою, кружляють її, вислуховують примхи. Вона танцює перед дзеркалами. Втомившись, п’є каву, а я походжаю бутиком.

— Ти що, собі надумала купити?

Я усміхаюся, але усмішки за шубейками не видно.

— Та так, придивляюся.

— Ой, я не вірю! Та й не уявляю тебе в шубці, — заливається. — Тобі, мені здається, плащі та куртки звичніше. Не думаєш?

Я багато про що думаю, але вголос цікавлюся:

— Ти підібрала щось?

— Так! — вказує на дві норкові — чорну і блакитну. — Так обидві хочеться!

Невинний погляд, і мій такий же. Якщо хочеться — хто проти?

Я приміряю на себе одну з тих, що вибрала Лариса, вона регоче. Дві консультантки хитро усміхаються їй в унісон. Але я незворушна.

Ні, ця не підходить. І ця теж. Дістаю дублянку, натуральну, не з гуртового ринку, і завмираю задоволено перед дзеркалом.

— Нууу, так… — оцінює Лариса.

— Беру, — вирішую я.

Дві консультантки дивляться на Ларису, не вірячи, переводять погляди на мене.

— А ці купуєте? — запитують у неї.

— Так я…

А я до чого? І я дивлюся з питанням, потім для певності озвучую вголос:

— Береш?

— Ну так, я так давно мріяла!

Знизавши плечима, я йду за консультанткою, розраховуюся карткою й одразу одягаю на себе обновку. А плащ — у пакет, у плащах уже прохолодно. Обертаюся біля виходу — жодного руху; розгублені погляди, шок, прозріння.

— То що, — з усмішкою запитую колишню подругу, — береш ти шубку? Що, не хочеш? Ну гаразд, мені час, — і, відчиняючи двері, дякую за минуле, хоча й не зрозуміє: — Дякую.

У дублянці так тепло, що не застібаю. Іду, дивлюся на талий сніг вчорашній, і усміхаюся всім перехожим.

Ковток із чаші помсти так п’янить, що хочеться сміятися, танцювати, як колишня подруга перед дзеркалами. У гарному настрої я обходжу ще три бутики, тепер я вся в обновках, але покупок стільки, що їду на таксі.

— Ухтишка! — захоплюється Єгор, коли входжу до квартири.

Мені здається, він радіє більше, ніж я. І змушує приміряти, і хвалить. Або мовчить, що означає — так собі, але гаразд. Але прямо розквітає, коли я дістаю сюрприз і для нього — штани практично з самих кишень і блейзер з ієрогліфами.

— На удачу, — кажу.

А він киває, каже, що знає й мені перераховує всі значення: і на удачу, і на залучення любові, і на здоров’я, і на ділову хватку. Майнула думка, такий би блейзер його брату, але думка і я одночасно шоковані.

Знову я ганчірка. Будую плани, а сама…

Щоб не думати зайвого, займаюся речами, розкладаю в шафки, що не беру, а те, що стане в пригоді — визначаю в сумку.

— А ти свої склав? — кричу Єгору в кімнату.

— Ага! До мене Поліна приходила.

— Хто це?

Виходить, дивиться на мене здивовано.

— Ось дивно, — каже, — чому з усіх, хто працював у будинку мого брата, ти знаєш як звати тільки водія?

Намагаюся пояснити, що в цьому нічого немає дивного, Макар возив мене, ми багато часу з ним проводили разом і взагалі здружилися…

— Ну так, — підтакує хлопчик, — такі прямо друзі-друзі!

Я знаю, що Єгор терпіти не може Макара, я знаю, що для цього є підстави, але в моїх планах помсти чомусь немає водія.

Він міг використати мене, але пожалів. Його помилка тільки в тому, що не сказав мені, не сказав і Яру, але підлогою мене тягав не він.

Не він повірив брехливому лікарю, не він залишив мене в клініці наодинці з діагнозом, ганьбою, нерозумінням і страхом. Не він вливав мені в рот ту гидоту, що забрала життя моєї дитини.

Я говорю з Єгором, спритно обходячи кути, але він відмовляється розуміти. Прямолінійний, як усі в дитинстві.

— Я, — каже мені з викликом, — тільки заради тебе вдаю, що терплю його.

— Тобто? Тільки вдаєш?

— Ну так.

— А що насправді?

— Насправді, Злато, я дуже кровожерливий і продуманий.

І дивиться так серйозно, що на секунду йому вірю, а потім заходиться від сміху, помітивши мій переляк.

— Та годі, — махає мені рукою, ховаючись у кімнаті, — не збираюся я сидіти через нього. Мені ще кар’єру робити.

Я полегшено видихаю, сідаю на дивані для подумати й абсолютно чітко розумію, що хлопчик не збрехав. Не вдруге. Вперше. І навіть страшно припустити, що він може вигадати для розплати з Макаром.