5.2

Усе, відпустило, думки вляглися, а то скакали, ніби рядки віршовані…

Чудову ідею для статті потрібно як-небудь відсвяткувати, й ми з Єгором йдемо до найближчого магазину. Роздивляємося полиці, хлопчик кривиться, я теж вагаюся. У нас забитий весь холодильник, але хочеться чогось незвичайного.

Позираю на вино, але пити самій — не комільфо, знову купити величезний торт — знову калорії. Мені, загалом, не завадить, Єгорка теж худющий, але полиці солодкого обходимо стороною, проте одностайно зупиняємося біля кокосів.

— Ти їв їх?

— Нєа, тільки в шоколадках.

— І я.

Ми з жадібності беремо по одному на брата, біля каси, не змовляючись, прихоплюємо шоколадки, хоча й навряд чи до них сьогодні доторкнемося. Поспішаємо, один раз наступаємо дружно в калюжу, регочемо і мчимо додому.

А вдома чекає сюрприз із неприємних.

Кокоси нам не піддаються: ні ножем, ні молоточком для відбивних не можемо розколоти хоча б перший. Після всіх зусиль, після помахів ножиком, сідаю на підлогу й над обробною дошкою б’ю по кокосу. Усе безрезультатно.

Навпроти, біля столу, культурненько пихкає Єгор. Я видихаюся першою: кокос не постраждав, на кухні катастрофа, Єгор задумливо стежить за моїми помахами з м’ясним ножем; своїм ножем пиляє. Беремо по шоколадці, жуємо кокосову стружку, думаємо, й осяває ж! Причому одночасно!

Єгорка тягне ноутбук, виходимо в інтернет і там читаємо інструкцію боротьби з волохатим фруктом. Виявляється, насамперед треба зробити дірочки біля основи, там навіть мітки є, злити смачненьке молоко, а вже потім…

А продірявити чим?

Ножем не вдається, я згадую раптом, що десь бачила подобу викрутки, шукаю і знаходжу, Єгор, зітхнувши, просвіщає, що в руках у мене шило. Але сяк-так дірявлю ним. Дійсно, вдається, ось тільки молоко ніби зсередини застрягло. Єгор трясе кокос у великий кухоль, я знущаюся із шилом з іншого кокоса.

— І все? — ми обоє з подивом розглядаємо муть на дні.

Єгор по-джентльменськи пропонує випити мені, я віддаю чарівний еліксир дитині, у підсумку ми змовляємося зробити по ковтку і… Обоє пирскаємо над раковиною.

— Фуу! — обурюється хлопчисько.

— Не буду сперечатися.

І вже не хочеться довбати кокос, не хочеться об’їстися смачною стружкою, але справа принципу штовхає нас продовжити. Я згадую несподівано, що поруч із шилом бачила й молоток, несу, довбаю, як дятел — бідні сусіди — і вау! Скоринка відламується, як у яйці з курчам. Єгор вихоплює мій кокос, крекчучи, здирає далі шкірку.

Не втримавшись, ми відламуємо по шматочку м’якоті й з перекошеним обличчям жуємо, розглядаючи одне одного. А потім одночасно мчимо до мийки, випльовуємо, полощемо рот від неймовірної гидоти й полегшено видихаємо тільки викинувши покупку.

Поки Єгор виносить сміття на майданчик, я підмітаю, мию раковину, злюся.

— Хоч шоколадка була смачною, — втішає хлопчик.

— Таки так. Ось ми й поїли фруктів.

— А якби ми були на безлюдному острові?

— Загинули б від голоду, — не сумніваюся.

— Порадіймо, що ми тут і живі!

— Ну гаразд!

Для радості підходять консервовані ананаси, ми наминаємо їх за обидві щоки. Хоч і заморський фрукт, а як рідний, і стільки нервів на нього не треба, і їстівний. Зазираємо в інтернет, читаємо, розуміючи, що кокоси були зіпсованими.

Щасливчики!

Не шкода заплатити, а шкода сил і часу. Поївши, Єгор йде займатися, а я дивлюся у вікно, на те, як у сутінках сніжинки падають на калюжі, як застигають у чиємусь волоссі. Сьогодні перший день зими, а за плечима в мене подих осені.

З майбутнього — поїздка в місто дитинства — теж холоднеча. Але це післязавтра, а поки…

Я набираю на мобільному Ларисин номер, усього лише два гудки — і її голос захлинається радістю, що я дзвоню. Я пропоную завтра з нею побачитися, пройтися магазинами.

— Так я, — мнеться, — на мілині.

— І що? Я розлучилася, тепер із грошима.

— Правда?!

— Ну так. Як дивишся, щоб ми поміряли по шубці?

— Натуральній?!

— Ну звісно.

— Ой, правда?

— Повторюєшся, — сміюся.

— Ой, я прийду!

Не сумніваюся, що вона прийде, і солодко й гірко від її згоди. За шубою на край світу. Купити собі подругу?

Я можу. Зовсім недорого все ж продається…

Поки Єгорка в кімнаті за ноутбуком, готую супчик, начебто не пересолюю. Принаймні, мій їдець нахвалює, коли, позаймавшись, тягнеться на запах у кухню.

Я посвячую його коротко в план, він хмуриться, намагається відмовити й написати що-небудь інше, нехай навіть більш викривальне, але не зі зрадами. Я пояснюю, що не збираюся зраджувати, а Яр…

— Ти гадаєш, він зраджував тобі?

— Впевнена.

Вичавлюю згоду мовчати моїм батькам про те, яку роль у моєму розлучення зіграв Макар, і спритно перемикаюся на іншу тему.

Ми обговорюємо, що візьмемо із собою, як надовго їдемо, що подивимося цікавенького. Усі пункти змушують замислитися, тому що речей у мене відповідно до сезону немає, скільки пробудемо в місті — звідки знаю, як ми занудьгуємо? — а цікавенького там не спостерігалося.

— Що, і трамваїв немає?! — Єгор шоковано застигає з роззявленим ротом.

— Є маршрутки, — подаю надію.

— З водіями, які палять? — зазирає мені в очі.

— Інших не тримаємо.

— Ну тоді поїдемо, коли я накатаюся! Гаразд?

Я подумки прикидаю: максимум три-чотири дні, до того ж деякому потрібно займатися. Єгор мені каже, що узгодить план занять із репетиторами й все візьме із собою. Накидаю плюс ще два дні.

Тиждень? Ну доволі довго, щоб усіх провідати, й не так довго, щоб набриднути. Давно до батьків не приїжджала, і їхня поїздка до мене зірвалася, а тут такий сюрприз: приїду до них із Єгором.

От цікаво, що вони подумають? Відрекомендую як синочка…

— Я занадто дорослий для тебе, — сміється хлопець.

І я сміюся, хоч думаю навпаки. Але вранці погоджуюся, що Єгорка має рацію, адже він як дорослий готує нам божественний омлет.