5.1

Яр п’є шампанське, роздивляючись мене через келих.

— Мені подобається питання.

— І де відповідь?

Я чую, як ігристі бульбашки лоскочуть його губи, а мені — нерви. Ще один ковток, дивиться, не кліпаючи, схиляє набік голову й чекає. Або вигадує? Або…

— Підраховуєш?

— Мені це не потрібно, — хитає головою, і промінь сонця, який прорізався серед чорних хмаринок, заплутується в його волоссі.

Достигла пшениця… Я так любила губитися в ній і пальцями, і поглядом, мені подобалася і м’якість і слухняність, і запах свіжий із нотками сандалу, і подобалося, як заводився Яр, захоплюючи губи поцілунком. Або стомлено на коліна мені схилявся, а я рукою гладила по волоссю й думала умиротворено: так би вічність, разом…

Але вічність зустріла сама, а він пішов до інших. Брюнетка, що усмішкою повідала про весілля незабаром… Одна вона в його ліжку, або за кількістю квартир є і блондинки, і шатенки, і руді?

— Всіх пам’ятаєш? — я не вгамовуюся.

— Так, — важкий погляд, і майже одразу: — Ні.

— Так пам’ятаєш чи ні?

Беру келих, знову роблю ковток.

— Я знаю, що ти не пробачиш, — раптом каже мені Яр.

І моя посмішка замерзає, я холону зсередини, так холодно, що знехотя стискаюся у величезний сніговий вал. Але через силу задираю підборіддя, дивлячись у гріховні очі, колись заціловані мною.

— Я знаю, що ти мені не зраджувала…

Поки він має рацію, поки я не змогла, але так гидко від усього, що говорить. Він думає, що відкупився від зради? Та я легко його розчарую.

— Я знаю, що дитина була моєю…

Удар під дих, але я захлинаюся в сміху.

Ні, журналістика не для мене. Спробувала раз — і годі. Сидіти ось так, навпроти лева, а він поза кліткою, він у своїй стихії, тоді як мені дихати вдається через раз?

Позбавте. Грошей мені вистачить, а прогнати нудьгу може хобі, знайду ще якісь захоплення, займу себе, захочеться адреналіну — стрибну з парашутом.

Ні, не можу…

Не витримаю…

Так важко… з ним… поруч…

Язик як у кріслі стоматолога, став неслухняним, у голові гуде, перед очима танцюють матові цятки, спітнілі долоні на келиху залишають вологий слід. І Яр усе бачить: бачить, як мені погано, і говорить, і говорить, а мені бракує сил заліпити йому ляпас, щоб стулив рота.

Підвестися не можу, поворухнутися. Практично не чую слів, дивлюся на губи. Я стільки разів прокручувала цю сцену, коли скажу в обличчя про наболіле, виллю злість, свій страх, нерозуміння. А він покається, можливо, впаде переді мною на коліна й буде слізно благати…

Прокручувала, знаючи, що такого бути не може.

У мені перекипіло, тільки страх залишився, липкий, в’язкий, на тваринному рівні. Яр не з тих, кого легко уявити на колінах, в цей час струшуючи всесвіт каяттям. Навіщо слова, коли є погляди, шерех бульбашок у келиху й тиша, яка кричить між нами?

І хіба я пробачу, якщо попросить? Пробачення за приниження сильного?

Ні, не пробачу. Забракне сил. Я слабша. Він п’є шампанське, а я хочу ковтнути п’янкої помсти. Дякую, що спонсорував, мій колишній. Б’юся об заклад, що ти не пошкодуєш.

— Злато…

Він знає, що не зраджувала. Я знаю, що він був під дією наркотиків. Ось тільки знання несуть із собою не світло, а темряву, яка мене поглинає, і з останніх сил тримаюся, щоб не втратити тут свідомість. Келих я все ж відпускаю, шукаю у величезній сумочці свій телефон.

— Ти де? — шепочу ледь чутно.

За секунду позаду розчиняються двері. Я вимикаю диктофон, достатньо для інтерв’ю, а сповіді не за моєю частиною: він має рацію, я не пробачаю, не можу.

Єгор мені допомагає підвестися, але біля дверей я обертаюся й дивлюся в очі своєму жахіттю.

— У нас був син, — хриплю. — Святослав.

Яр щось говорить мені вслід, але я в тумані плентаюся коридором, їду в ліфті, сідаю в салон авто. Макар не ставить питань, Єгор у руках стискає всі папери.

Я видихаю полегшено. Усе, розлучені, але немає польоту від свободи, лише туга.

Я впораюся, потрібно тільки відлежатися. День — мало, краще два.

Я щось їм, буваю в душі, я щось п’ю, але навіть чай не повертає мене до світу. У квартирі з’являються чужі люди, йдуть так само тихо, як приходять, і раптом я поглядом натикаюся на дитину, що сидить навпроти, гладить мою руку, як хворому, і вмовляє їсти, адже я потрібна йому, йому так погано без мене.

— О Боже… — немов прокидаюся. — Єгоре, пробач.

Й обіймаю хлопчика, який довірливо пригорнувся.

— Я більше так не буду, — обіцяю.

І струшую із серця лід, яким обернулася. Нехай обпечуся, нехай знову буду відчувати, нехай не буду прикидатися байдужою й жаліти себе.

— Слухай, — висуваю пропозицію, — чи не відвідати нам бабуню?