— Ти незабаром розоришся, — цілую темну маківку, — маленький Рокфеллер.
— Мої рахунки лежать недоторканими в банку, — знизує плечима.
І як вичитувати його, що міг же нахапатися болячок і комах? Як цинічно повчати, що не допоможеш усім, а та безпритульна, найімовірніше, витратить гроші на спиртне?
Я буду думати позитивно. Він розоряє Яра — і хто проти?
— Ти розумниця! — на зупинці все-таки хапаю за руку і вклинююсь у потік. На ескалаторі знову повертаю їжачкам, що пихтять, волю.
— Хуух, — переводить подих, — це екстремальніше, ніж стрибки з парашутом.
— А ти що, стрибав?!
— А ти що, ні?!
І перш ніж в очах хлопчиська відіб’ється перевага, я запитую:
— А ти в трамваї коли-небудь їздив? А в тролейбусі? А в маршрутці з водієм, який в цей час палить цигарку?
У хлоп’ячих очах нарівні з диким інтересом висвічується шана мені й повага, і ми до бізнес-центру на замовлення екстремала торохтимо трамваєм. Ледве встигаємо втекти від контролерів, тому що: ну хто ж платить за одну зупинку, якщо немає кондуктора?
Повискуючи й підскакуючи, мчимо до дзеркального бізнес-центру, і там приводимо в серйозність обличчя, струшуємо від краплинок дощу парасольку й радіємо, що не потрібно поправляти макіяж. Ну все, я до випробування готова.
— А ви до кого? — зупиняє безликий охоронець у формі невизначено-похмурого кольору.
— До себе, — випереджає Єгор. — Мій брат уже в конференц-залі?
Звідки тільки поважність така взялася, і де хлоп’яча безпосередність, від якої шаленію? Я так і застигаю біля дверей у холі, поки охоронця пронизує усвідомлення, хто перед ним, і він з усмішкою скаженого ведмедя вітає нас із добрим ранком і вказує на двері в кінці холу.
— Та знаю я, — відмахується Єгор і, взявши мене за руку, відводить трохи вбік. — Текс, зателефонуємо твоїм адвокатам, де вони?
— Так, треба зателефонувати.
Мені якось безпечніше увійти в ті двері разом із ними, тому що Єгорка хоч і мій захисник і взагалі, але поки маленький, і якщо його відштовхнуть…
В очах темніє, і я падаю на мармуровий бордюр для штучної пальми.
— Жах який! — обурююся, оглядаючи місце приземлення. — Хто тримає в бізнес-центрі величезні неживі квіти?!
— Але клумба-то в пригоді стала!
Невизначено махаю рукою: сенс сперечатися з очевидним? Поки Єгорка з’ясовує, де наші адвокати, приходжу до тями, збадьорившись посиденьками на прохолодному мармурі й бризками фонтанчика під мертвою пальмою.
— Несмак, — хитаю головою, а пальма й не сперечається.
— Текс, — перериває діалог Єгор, — вони вже тут і чекають нас у конференц-залі. Пішли.
— Послати? І це говорить мені хлопчик, який робив зауваження, як говорити правильно: обманювати або брехати?
— Знайшла час зводити рахунки, — підхоплює й буквально тягне мене до дверей, які я бачити не хочу, не те, що відчиняти.
Ми гальмуємо, обмінюємося поглядами й…
Єгор, як джентльмен, відчиняє двері, і я входжу, намагаючись заховати страх під байдужістю. Я краєм ока зазначаю кількість людей, ділю на наших і чужих, сідаю в одне з крісел на коліщатках, люб’язно відсунуте Єгором, і чекаю.
Єгор сідає поруч і ми, як за командою, відкидаємося в кріслах.
Захисник мій праворуч, ліворуч — двоє адвокатів, з якими днями все обговорили й на всьому зійшлися; навпроти — Яр, знайомий тип із бару, який користує непідхожу йому Лариску; і лисий тип із борідкою й портфелем. Придивляюся — ось здається мені чи ні?
— І знову здрастуйте, — він злегка киває.
— Так це, правда, ви сьогодні вранці походжали в мене домом?
— Я, — зітхає покаянно, — і знаю, що вас розбудив.
— Та це нічого, — відмахуюся, — просто якщо ви — адвокат Ярослава Володимировича, — стійко тримаюся навіть мигцем поглянути на обговорювану персону, — і вже були в мене вдома, а всі нюанси, як я розумію, залагоджені, навіщо тоді нам зустріч? Прихопили б із собою папери, я б їх підписала — і вуаля.
— Боюся, вуаля б не склалося, — знову зітхає адвокат, — мій клієнт наполягав на особистій зустрічі.
— А навіщо?
Я все ще дивлюся на адвоката й тільки, хоча навпроти дехто демонстративно прочищає горло. Я з простих, мені можна не прикидатися делікатною, і я наполегливо ігнорую натяк.
— Мої адвокати, — киваю на своїх; вони кивають на підтвердження слів, — запевняли, що жодних питань не залишилося.
— І це щира правда, — погоджується мужик із борідкою, — але мій клієнт…
— Так, — нарешті долучається до обговорення і Яр, — наполягав на зустрічі я.
— Навіщо?
— Хотів побачити особисто, як ти будеш підписувати. Так зрозуміло?
— Нєа, — і зовсім точно незрозуміло. — Хотів побачити радість, коли буду підписувати документи про бабки, або щастя — коли про розлучення?
— Байдуже. Хотів побачити тебе.
Двозначність у його словах або…
І я, зважившись, дозволяю й собі його побачити.
Вродливий. Умиротворено-спокійний. Небезпечний хижак. Мовчить. Чогось чекає. Мовчать і інші. Та вони хоч дихають без дозволу господаря?
А я дихаю.
Живу.
І покохаю іншого.
Мені просто потрібно трішки прийти до тями.
Потрібна свобода.
Я не можу так більше.
Відпусти.
І я мовчу, але Яр читає по очах. Я бачу. Знаю. Відчуваю його, як колись. Тільки… колишньої немає мене. Залишилася там, на задньому дворику. А тут — інша.
Дай мені свободу.
Не можу залишитися.
Правда.
Так боляче, що й болю немає, і серце в шмаття.
І він мовчить, і тільки в темній ночі очей його — горить вогонь. Надії? Віри? Страху і відчаю? А я раптом бачу обличчя безпритульної, що сьогодні віднайшла свій шанс. І чи маю я право позбавляти його іншого? Так — можу. Так — я хочу розплати. Але чи маю право?
#977 в Жіночий роман
#3626 в Любовні романи
#1681 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 12.02.2022