3.2

Ні, я не проти, якщо щодо Єгора — син заможних батьків, хочуть його оберігати, щоб у разі чого заощадити на викупі.

Але є ж служби охорони, є детективи, а якщо Яр ближче хоче бути з братніх почуттів, хто їм заважає зустрічатися на його території?

Ділитися новинами краще у великому будинку, ніж у нашій двокімнатній квартирі. Вона не для непроханих гостей, вона домашня. Я не хочу, щоб мене вистежували. Я з дитинства не люблю підвищеної уваги.

— Ну добре, — я схрещую руки, щоб не бачив, як тремтять, — у якому районі в тебе квартири?

— У всіх.

— Так не буває!

— У мене своя будівельна компанія.

— І що? Твоя компанія будує будинки по всьому місту? А ти замість того, щоб продавати квартири людям, сам їх скуповуєш?

— Навіщо мені купувати в себе?

— А навіщо тобі стільки квартир?!

— Хтозна, коли знадобляться, — і він ще мені усміхається!

З ним неможливо сперечатися. Я розумію, я нутром відчуваю, що зустріч не випадкова, але якщо опоненту обурення до одного місця, емоції вичерпуються. Ось і мої так, повільно сходять нанівець.

— Послухай, — переводжу подих, — я розумію, ти хотів переконатися, де і як буде жити твій брат.

— Дійсно розумієш?

— Так, — кажу щиро, — я розумію, хоча Єгор і вважає, що він тобі байдужий.

— Ось як?

Не збираюся я його втішати. Саму б хто-небудь обійняв, набрехав, що найгірше пережила, і тепер мене чекають лише прогулянки веселкою, а я повірю, і без страху знову пройдуся розколотими цеглинами.

— Так, я вважаю нормальним дізнатися всі можливі деталі, якщо близька тобі людина йде жити до стороннього.

— Ось як…

Заклинило його на цій репліці, чи що? Хоча одна й та ж фраза по-різному звучить; наприклад, зараз Яр здається засмученим. Але з чого?

Я для Єгора стороння людина, а ось люблю як свого, але це нехай залишиться між нами. Буває так, усе начебто логічно й недорікуватістю зараз я, як не дивно, не страждаю. Доступно говорю, і складно.

— Але, будь ласка, — а тут ще і проникливо, — нумо ти припиниш маячити в мене перед очима. Дім — це місце, у яке хочеться повертатися, а якщо я постійно буду бачити тебе…

Мовчить, і навіть, здається, не кліпає. Лише жилка на скроні пульсує. Хвилина? Дві? Як багато пробігає повз в очікуванні. Боюся поворухнутися, а під темним поглядом і зовсім статуєю обертаюся.

— Я почув тебе, Злато.

— Справді?

І відмираю після кивка. Але щось у його фразі не дає мені розслабитися, щось невловне.

— Почув і зрозумів? — перепитую.

— Так.

— Почув, зрозумів і так і зробиш, як я прошу? — недовірливо уточнюю.

— Поки тільки перші два пункти, — усміхається.

Я так і думала, що буде підступ! Набираю повітря повні груди, щоб виплеснути накипіле, але раптом його долоня пропливає в міліметрі від моїх колін, і… я здуваюся, як проколота кулька, навіть начебто видаю тихий писк.

Але Яр не торкається, дістає з бардачка товстий журнал і звичайну кулькову ручку, кладе на панель, переді мною.

— Автограф даси?

Моє здивування підіймається ще на кілька пунктів, долоньки сверблять доторкнутися до журналу — там моя казка! А я ще не бачила її, так хочеться пробігтися літерами, напевно, прикрашеними картинками, а навіть якщо й ні, навіть якщо на сірому папері, однаково цікавість свербить.

Але я знаходжу в собі сили не лишень не потягнутися до журналу, але й удати, що бачу його всоте і взагалі.

— Я розпишуся на документах про розлучення, — кидаю недбало, з дещицею презирства, як я сподіваюся.

— Ах, так, ми збираємося розлучатися, — і чути мені питання, а не ствердження.

— І ти при цьому ділишся грошима! — мстиво додаю.

Ну це хоч має його розлютити?! А він так дивиться, ніби я на сповіді й він за все пробачає на сто років уперед. Але я хочу, щоб він розлютився!

Мені потрібно, щоб розлютився!

Нумо!

— Так, — м’яко усміхається він. — Я дам тобі гроші.

Він дасть мені гроші… Благодійник знайшовся! Ні, не можу більше! Ненавиджу!

Я подумки підкрадаюся до його шиї й здавлюю, здавлюю, заходячись у крику…

Відкидаю ману.

Він живий. Він усміхається мені, і його усмішка вдаряє в серце, стає так боляче, що якщо не віддати іншому, не витримаю, забуду помсту, себе, забуду все, що не можу пробачити.

— Чекаю не дочекаюся, коли побачу, у скільки оцінив смерть моєї дитини!

Я хльостко б’ю — усвідомлюю по кам’яному обличчю Яра, з якого начебто повільно сповзає грим, усмішка тане, погляд порожніє, і я вперше бачу на щоках триденну щетину, і дві зморшки, що розсікають чоло, а шкіра його модно-бронзового відтінку обертається сірою, млявою. І сам він немов зникає.

Ось оболонка, на сусідньому сидінні.

А Яра немає.
 

Крик застряє в горлі. Я почуваюся жахливо, мені погано, голова гуде, щиколотки судомить. Я так боюся, боюся до нестями, і чекаю, і нескінченно чекаю… Ну ось, я вивела тебе! Нумо!

Але він не б’є.

А я чекала щонайменше ляпаса…

Не б’є…

Відкидається назад, заплющивши очі. Клацання з мого боку вмовляє безсловесно вийти, а я сиджу. Дивлюся на профіль постарілого на десять років чоловіка, намагаючись усвідомити, що мене тримає з ним?

Я молода, можу народити дитину навіть після того, що сталося. Ставши заможною, можу ходити в хутрі й від кутюр. У моєму ліжку може бути з десяток коханців, і молодших, ніж цей, і більш пристрасних, а я…

Беру журнал, для чогось ручку, і виходжу з автомобіля.

— До завтра! — м’яко плескаю дверима, і переможцем йду до свого під’їзду.

Спина пряма, погляд перед собою, хода від стегна, крок легкий; мене ніщо не вбиває зсередини, ніщо до землі не тягне, і нічого не змушує ковтати сльози.

Це дощ посилюється, а переможці не плачуть, вірно? Втрати нехай оплакують переможені!