2.2

Втомившись переживати одне й те ж, світанок я все ж таки зустрічаю з ноутбуком, на сайті копірайтерів. Здавалося б, кумедно думати про мізерний заробіток, якщо тобі світять мільйони й журналістська кар’єра, а я ось відчуваю, що тут моє, нехай навіть я поки нічого не вмію.

— Привіт! — вривається ковтком свіжого повітря Єгорка.

— Привіт! — обіймаю злегка й показую, що знайшла.

Він вислуховує, хмурячи чоло, а потім схвально киває.

— Тобі обов’язково вдасться.

— Дякую.

— Ой, було б за що? Це не комплімент, я говорю те, що думаю.

— В такому разі дякую, що не тримаєш втішні для мене думки в собі.

— А, ну якщо так… — погоджується з доводами.

Більшість моїх речей так і пролежали в сумці, тому збори недовгі, і коли в палату заходить Макар, я не кидаюся гарячково, а спостерігаю за ним і Єгором.

Зупинилися один навпроти одного. Мовчать. Погляд одного спопеляє, іншого — незворушний.

— Це ненадовго, — з погрозою каже Єгор.

— Ти чи я? — запитує Макар.

Й обидва обертаються до мене.

— Ну, їдемо?

Й обох моя відповідь не влаштовує, але Макар бере сумку, Єгор — мою долоню, й ми виходимо. Медсестри проводжають не лише поглядами, а встигають стрибнути в ліфт, і поки йдемо до автомобіля, шепочуться в спину.

— Чого це вони? — дивується Єгор, озираючись на зграйку розчервонілих дівчат.

Я киваю на Макара, який йде попереду, і здивування Єгора шириться разом з очима.

— Закохааалиссь? — шипить мені в плече. — У нього?!

Вловлюю погляд Макара, коли ставить сумку в багажник — йому ледь вдається стримувати сміх. Але хлопчик здається таким серйозним, обдумуючи дилему: як можна закохатися в Макара, якщо навколо повно інших чоловіків?

Сідає на заднє сидіння, мені залишає місце попереду, піклується, щоб зручніше. Скривившись, оглядається на всі боки й принюхується, наче очікуючи, коли з-під сидінь вискочить скунс. Автівка як автівка. А, осяває мене, показує хоч таким чином ставлення до Макара, адже в іншому обіцяв мені стримуватися.

Я практично теж сідаю в салон, коли чую окрик:

— Злато?

Обернувшись, бачу дівчину, яка квапливо йде до мене. Обличчя здається віддалено знайомим, але не можу згадати, де бачилися, поки вона не підходить зовсім близько; у пуховиках усі на одну фігуру.

— Не впізнаєте? — усміхається привітно, й зовсім не соромно зізнатися, що так, не впізнаю. — Світлана, медсестра, пам’ятайте, ви огріли зав.лікарні швидкозшивачем, коли він… — помічає в салоні авто хлопчика й замовкає.

Ну так, в присутності дітей краще не говорити про зазіхання мужлаїв.

— Світлана, — згадую я, — так, точно.

— Я тепер тут працюю, — киває на лікарню. — А ви? Що…

— Я тут лежала, — натягнуто усміхаюся, — втратила дитину.

— Ох, мені так шкода!

І нехай мені не потрібен її жаль, він здається щирим. Ми обидві думаємо, як краще розійтися. Вона намагається знайти слова, вибачаючись за нетактовність, я намагаюся відговоритися, що все нормально, й потихеньку, чуючи гучний шепіт медсестер, закипаю.

Вони обговорюють пуховик цієї дівчини, клюють, як усіх новеньких і не стервозних, вони кажуть, що вона так само страшна, як і бідна, і мені хочеться чимось кинути в них. Краще брудом, після дощу він гарно прилипне до їхніх чорноротих облич.

Щоб вгамувати злість, відвертаюсь і…

Ні, мені тільки здається, що я бачу автомобіль Яра, тому що таких безліч, червоний колір один із найпоширеніших, а «Ягуар» це чи ні, я не розрізняю.

Світлана замовкає, впевнена, пересуди медсестер їй теж чути чудово.

— Вибачте, — ніяково задкує. — Вибачте, Злато, що я…

— Зачекайте, — хапаю її за руку. — Можете дати свій телефон ще раз? Тому що стільки всього сталося, і я не знаю, де номер, що ви мені записували.

Вона з радістю відкриває величезну сумку на всі випадки життя, виловлює з неї пошарпаний блокнотик, ручку, залишає свої координати. Намагаюся дати їй свій номер, але вона каже, що мій у неї є, й махає невизначено рукою.

Я розумію без слів: вона не буде дзвонити мені, а мені чомусь не хочеться її відпускати. Але їй час, це нам, безробітним, можна без діла розгулювати містом.

До речі, місто…

Провівши фігурку дівчини поглядом, задираю голову вгору й ловлю відкритим ротом мряку, яка пахне димом. Добре. Так добре, як ніби жива. Ну що ж, значить, спробуємо.

Сідаю в автомобіль, і ми залишаємо за спиною, сподіваюся, не просто лікарняні стіни й частину мене, але все моє минуле. Дивлюся на місто через вікно, й раптом майнула думка: а якби я не приїхала?

Що було б, якби не приїхала сюди? І чи варте місто жертви у вигляді моєї дитини?

Випадково в дзеркалі вловлюю червону автівку. Не розбираюся в них, але серце б’ється, як божевільне: мені здається, автомобіль Яра, мені здається, він їде за мною… а що як він хоче повернути мене?! Майже панічно вчіплююся в сумочку, озираюся.