2.1

Іноді хороші новини замість логічної й очікуваної радості приносять розгубленість і головний біль.

Уже близько години я тримаю на ногах ноутбук, стираю долонею з його чорної кришки уявний пил, і збираюся набрати Єгора скайпом. Але чим довше думаю, як правильно все пояснити хлопчику, тим заплутанішим усе стає для мене самої.

Як сказати йому про Макара? Як пояснити, чому не тільки бачуся, але і я приймаю допомогу, і прощатися не збираюся?

Хлопчику всього тринадцять, іноді він поводиться відповідно до свого віку, а іноді здається чи не старшим від мене. Не говорила б, не пояснювала нічого, але ж йому відомо те, що сталося між мною і його братом, а завтра лікар сказав — мене виписують; Єгор із Макаром неодмінно зіткнуться, і що?..

Єгор, імовірніше за все, кинеться битися. Макар… тепер я думаю, він не вдарить у відповідь дитину, займе оборонну позицію, але однаково це не вихід.

Мені потрібно якось підготувати свого маленького захисника, знайти слова, щоб він зрозумів, а отже, попри брудні нюанси, доведеться знову підняти тему моєї зради.

На вулиці сутеніє, і навіть думати не хочу, щоб просити Єгора приїхати, хай і не громадським транспортом. Дорога поступок на вік не робить. Нехай краще вдома буде, у теплі й безпеці, і мені трохи легше повернутися до минулого через екран: ілюзія, ніби й не повертаєшся.

Я бачу, що Єгор онлайн, але на дзвінок довго не відповідає. Зо два десятки нав’язливих гудків, і нарешті він з’являється: скуйовджений, але начебто не в піжамі.

— Привіт, — підпираю підборіддя долонею.

— Привіт, — підпирає своє.

— Не спиш, повторушка?

— Та ні, міс «занадто висока про себе думка», — хихикаємо обоє, як першокласники. — А ти хотіла побажати мені на добраніч?

І не докір, я знаю — не докір, а однаково щось за душу (ось же, живуча) смикає. Адже він коли в лікарню прийшов, втікши з Англії, сказав: біду відчув, тому що я ніколи про нього не забувала. А я… І ноутбук приніс, а я не дзвонила.

Сама привчила, що він потрібен, що гідний любові, і що люблю його, але замкнулася у своєму болю, плекала його замість того, щоб тягнутися до живого і близького — зовсім як серіальна героїня.

— Хотіла, — ковтаю клубок у горлі від миттєвої віри в його очах, — тільки й поговорити потрібно.

— Ню-ню?

— Зараз.

Я так і думала, що знову всі слова розгублю. Мені легше з ручкою й папером спілкуватися, з клавішами ноутбука, ніж із людиною, особливо якщо вона дорога.

— Єгоре, розумієш…

— Я спробую зрозуміти.

І усміхається так тепло й дивиться так довірливо, що хочеться обійняти його, забувши про підставу з редактором та інтерв’ю; затискати, схопити за запалі щічки. Не можна мені брати його до себе — розбештаю, ох, розбештаю цього телепня.

— Може, по чарці для хоробрості? — підморгує Єгор.

— Я тобі вип’ю! — погрожую кулаком.

— Ну починай тоді, а то інфаркт зароблю.

— Чому так?

— А здогадатися самій не доля? Хвилююся за тебе. Ось куди ти знову вляпалася? Викладай вже, разом подумаємо, як викрутитися. Ой, почекай!

Підскакує, на секунду зникає з поля зору, повертається після характерного клацання клямки.

— Зібралася з думками?

Не те щоб дуже, але не зустрічати ж світанок із ноутбуком на колінах.

— Хочу поговорити з тобою про Макара, — наважуюсь я і спостерігаю трохи моторошне видовище.

Ось по той бік екрана з тобою розмовляє звичайна дитина, дуріє, кидає сленгові слівця, а ось тебе розглядає старець. А людина одна.

— Звісно, я б воліла, щоб ти не знав про те, що сталося…

— А я б волів, щоб із тобою цього не сталося…

І мені доводиться докласти зусиль, щоб не розкиснути, а продовжити говорити. Розповідаю Єгору майже все, що дізналася від Макара. Підозри й участь тестя зі свекрухою в усуненні дружин Яра залишаю собі — бракувало остаточно розхитати хиткі стосунки Єгора з батьками, але він спритно зчитує між рядків, тому що перше, що запитує, коли я замовкаю:

— Моїх підозрюєш?

Збрехати немає сил, і вигороджувати їх не можу.

— Я так і думав. Не хочеш поговорити з Ярославом?

— Ні!

— І більше його не кохаєш?

Дихати стає нестерпно. Мені здається, я знову гола на задньому дворі, дряпаю вологу землю й сиплю жменю за жменею на себе, щоб зігрітися. Мені здається, я дико кричу, коли занімілими кісточками стікає життя моєї дитини. Мені здається, мене рубають на частини слова коханого чоловіка, що він не може більше до мене доторкнутися. Мені здається, я знову вмираю, коли дивлюся на хлопчика, який просить швидше вигадати йому ім’я. Мені здається, божеволію, коли вловлюю тінь… знайому тінь…

Кліпаю. Ні, мені все ж здалося, і слава Богу, я вдруге не зможу перейти за межу й повернутися. Обличчя Єгора непроникне, але лампа невдало відсвічує, роблячи його дуже блідим.