1.4

Ні, не хочу, уже сказала, між рядків. А вголос верзу банальність, побажання, щоб їй усе вдалося, тра-та-та.

— Я зрозуміла тебе, — каже Наталя і йде.

Я думаю, ми більше не побачимося. Доля звела, коли була потреба, а зараз дороги різні, хоча хтозна, можливо, в одному з провулків ми й перетнемося.

А ввечері, як я й думала, мобільний висвічує номер Матвія. Розшукує Наталю, запитує, чи не давала вона мені свою адресу. І я брешу щиро, що так, була, але адресу не залишала.

Він мені не вірить, думає, Наталя не могла ось так, залишити в біді сторонню людину, а мені страшенно хочеться зірватися й закричати йому в слухавку, так голосно, щоб луснули барабанні перетинки: а чому ж не могла? Чому? Інші ж змогли? І я їм не була чужою…

Згортаюся їжачком на ліжку й нарешті даю волю сльозам. Ну, нумо! Але сліз більше немає. Лежу з заплющеними очима, не реагуючи на шерех, чиїсь кроки, і тільки здригаюся від несподіванки, коли мене зі спини обіймають дитячі руки. Ледь не бовкаю: «Святослав?», але вчасно згадую правильне ім’я.

— Єгоре, — я обертаюся й обіймаю його, а він терпить мої ніжності, не вириваючись, а навпаки.

— Привіт, — усміхається білозубо, знімає з ноутбука фрукти, обурюючись, хто це додумався їх туди поскладати. — Давно на пошту не зазирала?

Намагаюся пригадати. До лікарні переглядала, а так — мені однаково ніхто не пише, й ось коли Єгор приніс ноутбук, я тільки фотографію їхню з бабусею побачила — і все, розкисла.

А він вмикає ноутбук, такий задоволений, що жах. Й ошатний, помічаю — у костюмі кольору беж, білій у смужку сорочці, а головне — з метеликом! Він такого насиченого синього кольору, що здається справжнім, тільки змахнути крилами й злетіти! Ой, бідні дівчатка! Ой!

— Та понад місяць виходить, а що?

— Що-що, — дражниться Єгор і повертає до мене екран, клацнувши клавішею.

Певний час я не можу зрозуміти, що він хоче мені показати. Потім починаю читати, збиваюся, хитаю головою й повертаюся до початку. Нісенітниця якась. Моя особиста пошта, тобто, Єгор знає пароль, але вражає не це.

Я все-таки дочитую до кінця й ошелешено дивлюся на Єгора, а він мені діловито киває:

— Так, так, твою казку взяли в журнал, і тобі все ж доведеться поділитися своїм гонораром!

— Прямо зараз? — уточнюю я.

— Ні, після поштового переказу. Вони ж не можуть вислати його на моє ім’я, сама розумієш.

— Ага, — киваю і думаю, а чи розуміє хлопчик, наскільки в нас у країні авторські гонорари низькі, і як би зробити так, щоб він не дуже засмутився?

Втішить його, що я не буду претендувати на свою половину?

Ох, навряд чи.

Я попри його легкий опір, притуляю його голову до себе, гладжу, як норовливе кошеня й кажу чи не вперше щиро за останні кілька днів:

— Що б я без тебе робила? Ти в мене найкращий.

І, мабуть, на цій позитивній хвилі хлопчика тягне покаятися на повну.

— Я знаю твій пароль від пошти, тому що я ж відправляв із твоєї адреси казку.

— Я не серджуся.

— Правда?

— Мені однаково крім цього видавництва ніхто не пише.

— Ну…

Він затихає, і так підозріло, і такі недобрі передчуття мене охоплюють. Я припиняю куйовдити його волосся, але Єгор однаково дивиться на мене котом, який переїв сусідської сметани.

— Розповідай, — пропоную я.

— Все-все? — уточнює він, і після мого кивка, зітхнувши, продовжує: — Тобі писав головний редактор однієї газети, пам’ятаєш?

Ну щось таке пригадую. Він запропонував працювати в нього, якщо мені цікаво спілкуватися з людьми. Я, пам’ятається, відмовилася. Або збиралася відмовитися. Ну в загальних рисах якось так.

— І що?

— Ти так йому й не відповіла.

А, все-таки не відповіла. Але точно пам’ятаю, що збиралася відмовитися.

— І що? — повторюю.

Єгор про всяк випадок відсувається, потім для певності відходить до дверей на два кроки — у стрибку не дістанеш, і з усмішкою шкодника говорить ласкаво, як лікар навіженому:

— Так ось, я від твого імені погодився, і він чекає твого дзвінка, щоб ви зустрілися й домовилися про умови роботи. Він знає, що ти в лікарні, я написав йому, тож не дуже квапить, хоча ексклюзивне інтерв’ю спокушає його прискорити вашу зустріч.

— Ексклюзивне інтерв’ю? — перепитую, а в цей час прокручую, чи зможу я дістати цю шкоду ходячу у два стрибки, або він встигне зникнути за дверима, клацнувши мене ними по носі?

— Ну так, — робить із побоюванням ще один крок від мене. — Ексклюзивне. Я вже як твій агент пообіцяв, що ти зможеш.

— Агент?

Я відкидаю геть ковдру, підіймаюся і… Маленький нюанс, чисто як стимул для стрибка:

— А з ким у мене інтерв’ю?

— З ким — з ким, — ще один крок хлопчиська назад, і таке невинне бурчання. — Із Самарським Ярославом Володимировичем, з ким же ще?