1.2

Я, задихнувшись в обуренні, марно підбираю слова, але тільки й можу, що хитнути головою.

— Впевнена?

Наполегливо киваю.

У погляді Макара прослизають такі щирі сумніви, що на секунду я сама сумніваюся, а тому в жаху вичавлюю:

— Ти з глузду з’їхав!

Погляд Макара змінюється, ні, у ньому немає божевілля, він, швидше, божевільною вважає мене.

— Зрозуміло, — каже втомлено, а, як на мене, так зрозумілості ні на краплю.

— Я говорив лише те, що знаю, Злато, але так буває, що людина чує, що хоче або до чого готова. Деякі миті вона може домислювати або відкидати, тож я повторю. Батьки Ярослава ні в перші, ні в другі стосунки навмисно не втручалися. Поки ці стосунки були. Так, вибір сина не схвалювали, але в ліжко до інших чоловіків не підкладали.

— Яка честь, — буркочу під носа.

— Моя сестра просто велелюбна, частково це й було причиною, чому я не хотів її стосунків з шефом. Але головне, що вона ні про що не шкодує, зуміла витягнути зі шлюбу все, що хотіла. А що стосується другої дружини Яра…

Так, так, ось за другу більше цікаво. Мимоволі подаюся вперед і, мабуть, занадто, бо на губах відчуваю чоловіче дихання.

Відкидаюся назад, схрещую для певності руки й чекаю. А Макар і не думає приховувати тямущої усмішки.

— І що там із другою? — запитую якомога недбаліше.

— Все простіше й набагато передбачуваніше. Я знаю Соню майже сімнадцять років, вона любитель викинути фортель, але вистачає її ненадовго. Питання розлучення було питанням часу, і все. Я чекав… Неважливо… Ярослав їй навіть не подобався, він не привертав її фізично, що не дивно. Її не збуджують блондини. Зовсім. Вона їх не сприймає. Здивована?

— О так! І дуже сильно, — киваю для переконливості. — Здивована, як двоє таких яскравих чоловіків могли кохати таку недалеку жінку. Пробач, — бачу, що Макар хоче заперечити, але слова готові вилитися фонтаном обурення, — але кохати людину за колір волосся… Це…

На цьому мій словесний фонтан вичерпується, але, сподіваюся, Макар решту прочитає з погляду. А він усміхається й каже таке, від чого я німію хвилини на дві:

— Вона нікого й не кохала, навіть мене, незважаючи на… — проводить рукою по темному короткому волоссю. — Так буває.

Поки я приходжу до тями, Макар клацає запальничкою. Таке відчуття, що хлопчикові іграшку нову подарували. Нервує, або запальничка не його й це простий інтерес до новинки?

— Так ось, Злато, — ховає квадратик у кишеню, немов підслухавши мої думки, — батьки Ярослава не заважали йому з дружинами, вони, боячись розголосу, купували їхнє мовчання, але вже після.

— Тільки в першому випадку, — вношу правку.

— У двох перших, — вносить правку Макар. — Соня теж отримала вагомі відступні, а ось коли вирішила зірвати подвійний куш і повернути чоловіка, невідомий облив її обличчя кислотою. Але таких історій хоч греблю гати навколо, увімкни новини й за кілька днів більше не будеш реагувати так гостро. То дві школярки не поділили хлопчика, то сусіди метр городу, то ось із недавнього — за балет. Тож я не можу з упевненістю склеїти наслідок і причину — можливо, так збіглося.

— А що в нас із третім випадком? — питаю начебто рівно, а всередині все бойкотує. Підтискаю у кросівках змерзлі пальчики — соромно, коли видно, а зараз тільки я знаю, як боюся, хоча загрози прямої немає, а таке відчуття, що все може повторитися, і я зірвуся, не витримаю, не зберу себе більше.

— А з третім, — Макар одягає окуляри-авіатори, — я так розумію, хотіли прибрати тебе від Ярослава, не гребуючи методами, і свого домоглися.

— Батьки мого чоловіка?

Підіймає окуляри, вдивляється допитливо, знову ховається за темними скельцями.

— А, може, і не домоглися.

І я спалахую, здогадавшись, що він має на увазі. Я сказала «мого чоловіка», тобто, усе ще так сприймаю його… І я майже зі злістю випльовую:

— Ти можеш припинити ходити околяса і сказати, хто ці загадкові «вони»?

— Ні.

— Чому?

— Я не знаю.

— Брешеш!

— Я міг би взагалі нічого не пояснювати тобі, Злато. Я міг би переспати із тобою. Я міг би…

— Так! — кричу на розриві легень, схилившись до нього. — Ти міг би! Ви всі могли! Тільки я одна — ганчірка! Я не можу навіть з'ясувати, хто зруйнував моє життя!

Грюкнувши дверима, швидко виходжу з автомобіля.

Чую, як чортихнувшись, слідом виходить Макар і практично в три кроки виявляється не просто поруч, а навпроти мене, затуляючи дощ, вітер, затуляючи повітря, а мені так важко дихати й ще важче не розплакатись.

Дощ стікає його коротким волоссям, б’ється об куртку, безглуздо ковзає по чорному склу окулярів. Макар накидає мені на голову каптур плаща, зав’язує, як дитині тасьма, щоб каптур не зірвало вітром, і каже втомлено, виснажено:

— Я не знаю, хто «вони», Злато. Не знаю. На мене вийшли через мобільник і мейл, туди ж скинули наживку і всі деталі. Мейл недійсний, номер заблокований, я перевіряв. Хто стоїть за всім цим, я не знаю. Але якщо ти не збираєшся повернутися до Ярослава, тобі немає чого боятися.