1.1

Дрібний дощ проситься в салон автомобіля, але там, де двоє мовчать, попутники не потрібні.

Макар зосереджено дивиться на дорогу, а я, намилувавшись сутінками, розвертаюся впівоберта й дивлюся на нього. Чоловік, через якого кардинально змінилося моє життя, і взнаки не дає, що помічає мою увагу. Погляд на дорогу і в дзеркала, на дорогу і в дзеркала…

Але коли в мене дере горло, дає мені пляшку мінералки. Так само, не дивлячись. Я роблю кілька ковтків не побоюючись, що виллю воду на себе.

— Дякую.

У відповідь вловлюю швидкий погляд і кивок.

Не хоче говорити після вчиненого мною допиту, але мене сумління не мучить, я все ще думаю, що він бреше, тільки не розумію навіщо.

Прокинувшись, я насторожено обходжу квартиру, але крім Макара, який п’є на кухні каву в легкому серпанку цигарок, нікого не виявляю. І саме серпанок укупі з шепотом, який мені привидівся, посилює мої підозри.

— Не знала, що ти палиш, — кажу я.

— Погана звичка, — стенає він плечима.

Ну, мабуть, цілком контрольована, тому що я жодного разу не вловлювала від нього навіть натяку на запах тютюну.

— Даси цигарку?

Я не палю, але нехай спише побажання на стрес.

— Закінчилися, — хитає головою з легкою усмішкою.

— А де попільничку знайшов?

Киває на вікно.

— І запальничка там же?

Дістає чорний квадратик, відкидає кришку пальцем, чекає, поки я намилуюся на жовтий вогник, і заплескує. Запальничка знову ховається в кишені брюк.

Не доказ, я теж раніше носила запальничку — для подруг, а в Макара може залишитися звичка прислужувати господарям. Щоправда… послужливості я за ним якраз не помічала.

— Їдемо? — в його очах миготять смішинки, а на мене накочує роздратування.

Накрутила себе, навигадувала, вибудувала чергову маленьку вежу, а фундамент гнилий. Поки доїхали до лікарні, я майже переконалася, що в кімнаті крім нас двох нікого не було, до того ж є про що подумати важливіше.

Ось досі до кінця не зрозумію: Макару заплатили батьки Яра чи ні? У квартирі, поки він говорив, була впевнена, що так, а зараз, прокручуючи всю розмову всоте, виникають глибокі сумніви.

Автомобіль зупиняється навпроти входу в лікарню, але я сиджу, дивлюся у вікно й немов шулер тасую колоду з питаннями. Другій дружині Яра, обличчя облили кислотою за вказівкою його батьків?

Що пов’язує Макара і його колишню дівчину зараз? Зрозуміло, що заплатив за пластику, але це все, чи?..

Макар розцінює мій настрій як просту хандру і вмовляє, як дитину, потерпіти кілька днів, нагадує, що лікар днями обіцяє виписати.

— Всього кілька днів, — просить, хіба що морозивко й солодку вату не обіцяє за слухняність.

— Так, я знаю, — погоджуюся і не виходжу з автівки.

Мені здається, що за вікном не дощ, не осінь, а пуховий червень, і я практично бачу, як десь там, на горизонті, йдуть двоє, дівчина і хлопчина, а в руках в обох по величезному білому клубку вати на паличці. Вони йдуть додому, безтурботні, молоді, усміхнені, наївно сподіваючись, що на них там чекають.

Перед очима раптом миготить інша картинка: величезний будинок, і той же хлопчик, який сидить на нескінченних сходах, обхопивши коліна. А поруч із ним сидить чоловік, який відчужено дивиться в інший бік. На їхні плечі капає холодний дощ, волосся куйовдить поривчастий вітер, але вони не заходять у дім, тому що в ньому ще холодніше.

— Агов, ти тут? — гукає Макар і картинка, яку я так виразно бачила, розпадається на тисячі плутаних пазлів.

Легкий жест рукою, і вони перемішуються — нехай, мені байдуже, я й не думала їх збирати, своє життя складається з нерівних шматочків.

Сірі стіни будівлі дивляться з плаксивим докором. Нехай, відмахуюся і від них, тому що зрозуміти не можу: навіщо я тут? Для чого я повернулася?

Усе обридло. Ці стіни, мов межа між минулим і сьогоденням, а ось майбутнього, як не кручу головою, я не бачу. Хіба що — за цією будівлею морг.

Я здригаюся, і долоня Макара розтирає мою.

— Що сталося?

А мене так і тягне після закоханої в Одесу Наталії відповісти питанням: «Та що тільки зі мною не сталося?!», але я ж розплачуся, чомусь я думаю, що розплачуся, а я не хочу показувати ще більшу слабкість. Я не сильна, зовсім не сильна, я прикидалася.

— Злато, що тебе турбує?

І я думаю, це чудова нагода відвернутися від міражів, ухилитися від власних веж страху й поставити ті запитання, що нав’язливо крутяться. Не те щоб вони турбували, так… цікаво.

— Скажи, усе, що сталося зі мною, весь цей план — справа рук батьків Яра? І ще, кислота — це теж вони? Так, я розумію, не особисто, але за їхньою вказівкою?

Макар прибирає руку, задумливо тре чоло і замість відповіді запитує:

— Ти думала щодо того, щоб повернутися до Ярослава?