Розділ 16

Я закрила вікно автомобіля, яке нам люб’язно надав адміністратор. Вечірнє повітря принесло прохолоду, він якого голі руки і ноги покрилися сирітками.

- Ти замерзла? – Роман накрив мою руку долонею. – Сказати, щоб водій увімкнув обігрів?

- Ні-ні. – я не спішила витягати руку. – Мені подобається коли свіжо. Особливо після денної спеки. – добре, що в салоні було темно і він не бачив моїх почервонілих щік.

Перекинувши руку, хлопець обійняв мене притуляючи до себе. Я притихла прислухаючись до власних відчуттів. Приємно. Спокійно. Від нього гарно пахло. І може я б навіть змогла розслабитися віддаючись романтичному моменту, якби перед очима не стояло фото, де він цілується з Іриною.

- То це правда, що у Костянтина власний бізнес? – мама коротко обмовилася, але я якось не сприйняла це серйозно. Ну який бізнес може вести одинадцятикласник?

- Так. У нього автомийка на Печерську.

- Зрозуміло... – повисла не зручна тишина.

Якийсь час ми мовчки слухали приглушений рев двигуна і свист проїжджаючих повз авто. Я розглядала як небо вкривається сяючим зірковим покривалом. У мегаполісі таке важко розгледіти.

- А той хлопець... Який тобі сьогодні телефонував... Ви зустрічаєтеся? – перервав мою своєрідну медитацію Роман.

Я негативно похитала головою.

- Руслан... мій однокласник. І друг. – мені знову стало соромно за ту розмову.

- Ммммм... А хлопець у тебе є?

- Зараз, ні. – я спеціально додала це слово «зараз» аби не виглядати зовсім «затурканою селючкою». Та голос все таки здригнувся, оскільки брехати я не вміла. І не любила. Відкашлявшись, перевела тему. – А в тебе?

Він посміхнувся. Я не бачила його обличчя. Але відчула це шкірою.

- Хлопець, точно ні. Я закоренілий гетеросексуал.

- Я мала на увазі... Ну ти ж зрозумів. Хоча... Зараз мене уже нічого не дивує. – важко зітхнула.

- Печальний досвід? – в його голосі просквозила цікавість. – Аааа... Я зрозумів. Ти теж фанатка класики.

- Я фанатка Бога. – зазвичай людей лякали такі зізнання. Але соромитися Бога я не збиралася.

Коротка пауза.

- Похвально.

Його реакція була доволі... м’яка. Ніяких «в якому сенсі?», «ти бабтистка?».

- Ходиш у католицьку церкву?

- Звідки ти...

- У тебе на шиї католицький хрестик. На пальці кільце Вервиця.

Він знає чим відрізняється католицький хрестик від православного?

- Ти теж?

- Ну... Я хрещений. І авжеж не дурень аби вірити, що все якимось чарівним чином постало з нічого. Звісно, є хтось, Хто сотворив нас. Був період, коли я навіть читав Біблію намагаючись розібратися, яким чином все влаштовано.

- Розібрався? – я відчула, як напружилися його м’язи.

- Ні. Все дуже складно. Поки була жива тітка Оля, мама Кості, вона нам пояснювала, шось розказувала, водила до церкви... А потім наші шляхи з релігією розійшлися.

- Чому?

- Мої? Чи Кості?

Я не знала, що сказати... Те, що мама Воронівського була віруючою мене вразило... І авжеж хотілося знати, як він зміг перетворитися у таку холодну тварюку. Але...

- Твої. – ледь чутно промовила.

Він хмикнув. Напевно, пауза у розмові, яку я зробила, була досить красномовною.

Хлопець заворушився за спиною. Обережно зібрав моє волосся і переклав на ліве плече. Рука, якою він мене обіймав опустилася на талію, обвиваючи як змія. Його тренований прес так міцно, до мене притискався, що десь у сонній артерії запульсував страх. Інша рука лягла на оголене коліно. Опустив голову і я відчула теплий подих на щоці.

- Тому що... я надто люблю принади цього світу. – прошепотів на вухо провівши пальцями по внутрішній стороні стегна майже до...

Його губи ледь відчутно торкнулися мочки вуха провівши стежку до ямки на плечі. Тіло одразу відгукнулося. Низ живота стягнуло у вузол обдавши жаром. Розум на все горло кричав ТРИВОГА!!! блимаючи червоним світлом. Та я була наче під гіпнозом. Могла заприсягтися, що таким лелійно-медовим голосом змій спокушав Єву.

Свідомість була чиста і мислила я, як ніколи, тверезо. Але поклик тіла це щось божевільно сильне. Мені хотілося закричати, відштовхнути його та... Я здається навіть не дихала.

- Зупиніть ось там. – вже в наступну мить його голос став абсолютно нормальним, а сам хлопець знову прийняв розслаблену позу, ніби нічого й не було.

Вийшовши з авто, він галантно відчинив мені дверцята простягнувши руку. Я мусіла на неї опертися, оскільки ноги були ватними.

- А де ми? – я нарешті роззирнулася навколо.

- Ми у кількох кварталах від твого будинку. Тут гарний ресторан. Поїмо і я тебе відведу додому.

Мій зовнішній вигляд не зовсім відповідав дрес-коду даного закладу. Однак молода адміністраторка навіть бровою не повела. Натомість так посміхалася Савчуку, що мало писок не тріснув.

- Аперитив? – зачірікала солодким голосом.

Я на хвилину підвисла, як старий комп’ютер, не знаючи чи можна попросити просто води попити.

- Два келихи Піно Нуар. – хлопець блимнув їй очима і вона мало не застрибала на місці.

Він вів себе так... нормально... Що я навіть засумнівалася у своїй адекватності. Ну не придумала ж собі той момент?! А може насправді нічого не було? Темряві властиво перебільшувати масштаби трагедії. До мене і раніше залицялися хлопці. Але розбещені підкати, брудні натяки чи вільність рук викликала лише агресію та огиду.

Одне я знала напевне: я слабша, ніж думала. І ще... спокуси легше уникнути ніж побороти.

- ... у вершковому соусі. – донісся до мене обривок фрази. – Мішель? – Роман помахав перед моїм обличчям рукою.

- Що?! Вибач... задумалася. – я знову повернула погляд у меню. Хоча практично жодного слова там не розуміла.

- М’ясо чи риба?

- Риба.

Він замовив нам два стейки з лосося, якийсь салат і десерт, а мені мало очі не полізли, коли я побачила скільки вартує сто грам того лосося. У мене звісно була кредитка, яку вручив вітчим. Але такі трати абсолютно безглузді... Іншим разом буду уважніша до походів у такі заклади.