Розділ 12

Найбільше в цьому світі не варто довіряти собі. Адже часто прийняті під покровом ночі рішення, розсипаються з першими вранішніми променями.

Я обіцяла собі, що не буду думати про цього невігласа. Та, насправді, я переживала. Де він ночував? Чи знає про це його батько? А турбувати їх у такий день не хотілося.

Вчора я таємно переписала у мами його номер і зараз придумувала якомога правдоподібнішу причину аби зателефонувати. Кран зламався? Плита? Я просто хотіла переконатися, що він живий здоровий. І мене дратувало, що я за нього переживаю. А може запитати точний адрес квартири? Точно! Буцімто хочу викликати таксі і не знаю куди.

Радіючи власній кмітливості я майже натисла на кнопку виклику, як раптове сповіщення повністю змінило хід моїх думок.

Це було смс. Не у соцмережах. А на номер телефону. І там лише одне фото. Десь всередині неприємно скрутило. Вольська обвивши руками пристрасно цілує... Романа. Він не проявляє особливого ентузіазму, просто стоїть опустивши руки. Навколо ніч, вони під ліхтарем на якійсь трасі, де на узбіччі повно припаркованих авто.

Як це розуміти? Хто це зняв? І чому відправив мені? Я тут лише п’ять днів... Трохи пороздумувавши я перетелефонувала на той номер, але він виявився поза зоною досяжності... І тут телефон ожив ще одним дзвінком з невідомого номеру.

- Так. – обережно підняла слухавку.

- Мішель, привіт. – защебетав тонкий голос. – Це Софія. Як ти себе почуваєш? Не хочеш погуляти?

- Аааа... це ти мені щойно відправила смс?

- Яке смс? Ні...

- Зрозуміло...

- Щось сталося?

- Та так путаниця з номерами... Мені вже краще. І я з радістю погуляю.

- Тоді через годину в парку біля твого дому.

- А тобі буде зручно іти аж сюди?

- Я живу недалеко, тому так.

Натиснувши відбій я знову глянула на знімок. Дивно все це... І раптом мене зібрав страх. А якщо Воронівський теж це бачив?! Хтозна що в такому стані може витворити... Перед очима пронеслися картини аварії, наркотиків, кривавих розборок. Довго не думаючи я набрала номер.

Він відповів майже одразу. Голос заспаний і хриплий. Та як тільки зрозумів, що це я одразу погрубішав.

- Чого тобі?!

- А ти скоро прийдеш?

- Я тобі не нянька.

Я це проковтнула. І те, що на фоні звучав обурливий жіночий голос. Схожий на Ірин...

- Я просто іду гуляти. Можеш мені наш адрес сказати аби я таксі викликала?

- З ким?

- Ти мені не нянька. – не змогла стримати роздратування.

- Зараз скину.

І відключилася. Я узлостилася сама на себе. Він там десь дрихне, а я тут себе накручую?! До того ж не сам! А я ще його шкодувала? Та вони один одного варті. Від обіди до очей підступили сльози. Та я не дозволила їм вирватися.

Прийнявши душ, вдягнула білі шорти з високою посадкою, такого ж кольору топ з широкими лямками і зібрала високий хвіст. На вулиці стояла ще літня спека, тому мінімум косметики: фіксатор для брів, туш, зволожуюча помада натурального відтінку. Легкий парфум з нотками цитрусу і можна виходити.

Софія відкрилася мені з нового боку. Як виявилося, вона дуже весела і дотепна. А без окулярів, ще й доволі миловидна. Ми гуляли по Києву пересуваючись на метро. В ньому я була вперше. Тому, як дитина ходила скрізь з відкритим ротом, боячись випустити з поля зору однокласницю.

- Дякую, що виділила для мене цілий день. – ми спускалися уздовж Андріївського узвозу.

- Мені всеодно ні з ким його проводити. – вона стиснула плечима. – У мами справи, а батько повернеться аж на наступному тижні. А друзів у мене немає.

- Як немає? – я зупинилася і подивилася не неї.

- Отак. Бути донькою директора і завуча не просто. Одні стараються оминати. А інші подружитися заради гарних оцінок в атестаті. У восьмому класі я випадково почула, як моя близька подруга позаочі насміхається з мого вигляду. А в дев’ятому до мене підбивав клини хлопець, якого мали вигнати з ліцею. Тому... Якось так виходить... – я помітила, як її самотні очі кристалізуються від сліз.

- Знаєш... Я думала, що в мене є друзі. Але вони забули про моє існування, як тільки я переїхала. Лише зрідка можуть шось написати. Тому, я тут, як і ти, абсолютно самотня.

- У тебе хоча б тепер брат є.

- У нас... – я відвела голову вбік розглядаючи краєвиди. – Важко складаються відносини.

- Ну зрозуміло... Ми з тобою, як ті два дрантиві чоботи. – вона нарешті посміхнулася.

- Ага. Будемо триматися купи.

І хіхікаючи ми побігли вниз. Попереду різнобарвними вогнями миготіло кафе з красивою літньою терасою. Живіт огризався гучним бурмотінням нагадуючи про вечерю. Сонце повільно сідало за горизонт заливаючи все навколо у рожевий колір. Здавалося, кращого місця і годі знайти. Та як тільки зайшли на територію закладу я зупинилася немов вкопана. Густо закліпала намагаючись зрозуміти, що мені не привиджується.

- Оу... То ти ще не в курсі. – хмикнула Софія дивлячись туди, куди і я.

- Це Вікторія Степанівна. Наша вчителька англійської. Воронівський уже два роки ходить до неї репетиторство. Та це тільки прикриття. Насправді він давно і безнадійно в неї закоханий.

- А вона? – я дивилася і не вірила.

- А вона бігає за нашим Павловичем. Також безуспішно. Той навіть не дивиться в її бік.

Вперше за цей тиждень я бачила Костянтина таким живим. Він щиро сміявся активно жестикулючи, час від часу торкаючись її руки. І те як він на неї дивився. Мене залоскотало десь під ложечкою. Телефон у руці ожив і не дивлячись хто там я підняла слухавку.

- Донечко, як ти? – щасливим голосом зацвірінькала мама.

- Все добре. Гуляю з однокласницею. – мій голос здався якимось аж надто сухим. Аби хоч не обідилася.

- Я рада, що ти освоюєшся. Костик приходив?

- Приходив. Він зараз займається з репетитором. Англійською.

Сказавши ще кілька теплих слів вона відключилася.

- Може підемо в інше місце? – Софія взяла мене під руку. – Якось незручно... – вона знову стушувалася, перетворюючись на ту невпевнену дівчинку. Невже однокласники її так затравили?