Назустріч невідомості

                                        Розділ 1

  Ліда дивилася на лікаря і нічого не розуміла з того, що він їй казав. У голові гуло, а у вухах – ніби вати хтось напхав. Лікар продовжував говорити, гортаючи товсту медичну картку. Ще він щось запитував у Ліди, а вона розгублено кліпала очима, іноді кивала, іноді мотала головою «ні», але слова чомусь не вимовлялися.

- Не розумію, чому ви так засмучуєтеся, Лідо Віталіївно, - сказав лікар, - Буває й гірше.

Так. Буває. Вона знає. Тяжка форма астми, коли твоя дитина задихається, а ти нічим не можеш їй допомогти, ще не найстрашніше. Страшніше від цього онкологія, туберкульоз, плеврит – він щойно це говорив.

- Повітря в Києві за такої форми астми абсолютно неприйнятне для вашої доньки, - сказав лікар, - В ідеалі, звичайно, будиночок в екологічно-чистій зоні, бажано біля водойми: моря чи озера. Там їй було б значно комфортніше дихати. Плюс інтенсивне лікування медикаментозно.

- Ви маєте на увазі санаторій? – запитала Ліда, вивчаючи обличчя лікаря.

- Я порадив би більш тривале перебування. Рік, два. Якщо є така можливість, звичайно… Я все розумію. З нашого боку, я маю на увазі клініку, ми зробили все можливе.

- Дякую вам, Петре Сергійовичу, - Ліда підвелася, простягла лікареві конверт.

- Незабаром літо. Не тягніть з від'їздом, - дав він останню пораду і дбайливо сховав конверт у шухляду.

   Ліда вийшла з кабінету лікаря на тремтячих ногах. У лікаря вона пробула більше години, і з того, що він казав, вона зрозуміла одне: Альку вилікувати вони не можуть. І що дихати їй стане легше біля моря – рік чи два. Що він мав на увазі? Що за цей час Алька видужає або їй стільки жити залишилося? Господи! Про що вона думає?

Сльози душили Ліду зсередини. Останні два місяці вона приходила до цієї клініки, як додому. І ще два місяці тому, коли Алька почала кашляти та в неї піднялася температура, Ліда навіть не уявляла собі, що сезонний грип принесе доньці таке ускладнення. Спочатку бронхіт, потім пневмонія, тепер ось – астма. І не нападами, а просто якийсь постійний брак повітря… Коли Алька почала задихатися, Ліда зрозуміла, що справи кепські, тому з районної поліклініки вони перекочували до обласної, а закінчили своє лікування у спеціальній пульмонологічній клініці.

 Ліда кілька хвилин ще постояла біля кабінету головного лікаря, роздумуючи, що робити далі і кому телефонувати, а потім повільно рушила до виходу. Алька чекала на неї в палаті, речі зібрані, їх сьогодні виписали і можна вирушати додому, але Ліда дуже боялася їхати додому. Вона боялася Альчиного важкого, зі свистом, дихання, її нападів задухи. У такі моменти вона губилася і не знала, що робити. У клініці їй було спокійніше, тут будь-якої хвилини її доньку могли врятувати. Вийшовши з будівлі у двір, вона судомно перевела подих. На вулиці буяв травень: спекою, зеленню, співом птахів. Незабаром літо. Зацвітуть квіти і Алька взагалі дихати не зможе.

  Що ж робити?

Грошей немає. Допомоги чекати теж немає звідки. Ліля, сестра Ліди та єдина рідна людина на землі, віддала їй вже усі свої заощадження. Костя? Він і так допоміг із клінікою та лікарем. І гроші дав. Дав і зник, наче відкупився. Відколи Алька захворіла, він переїхав до себе, щось почав пояснювати Ліді про те, «що тобі зараз не до мене», але вона все зрозуміла і без пояснень. Кому потрібні чужі проблеми та чужа хвора дитина?

  І з роботою повна халепа. Начальник терпляче давав їй відгули протягом двох місяців, але і він «не залізний, і все розуміє, тільки, причому тут його фірма та справи, якими Ліда на фірмі в нього займається?»

   Сівши на лаву, Ліда дістала із сумки телефон. Хотілося вити від горя та безвиході, але вити зараз не можна. Алька побачить її заплакане обличчя і злякається. У свої тринадцять років вона вже все розуміє.

  Мобільний телефон, поставлений на вібросигнал, раптом затріпотів у руці, і Ліда швидко піднесла його до вуха.

- Ну що? – телефонувала Ліля.

- Нас виписали, - повідомила Ліда сестрі.

- Як виписали? А Алька? Як вона? Їй краще?

- Вони зробили все можливе. Ще порадили мені переїхати до моря, - промовила Ліда іронічно.

- До моря? Що за маячня? А як Алька? – обурилася сестра.

- Все так само. Петро Сергійович сказав, що її вид астми пов'язаний ще й із алергією. У Києві, де спека, асфальт, каштани, амброзія – вона не зможе дихати. На рік чи два мені потрібно відвезти її до моря.

- Я в шоці, Лідко.

- Я теж. Що робити – не знаю. Як додому їхати? Боюся.

- А що коханий? – іронічно запитує Ліля, - Ти вже йому повідомила?

Чомусь так склалося, що у Лілі з Костею сталася взаємна, хронічна нелюбов одне до одного. Сестра вважала Скрипченка егоїстом, жлобом та хамом, а він називав Лілю сукою та стервом. Ліля вважала, що Скрипченко абсолютно не підходить Ліді, та і не потрібен їй зовсім, що такі чоловіки вміють тільки на шиї сидіти, ніжки звісивши, але нічого не дають натомість, і при першій же нагоді, коли горе і біда, вони розчиняються в тумані, тікають, як щури з корабля. Точно підмічено. Дуже точно. Те, що сестра виявилася далекогляднішою за Ліду, не стало для неї сюрпризом. Адже так і трапилося, коли в дім прийшла біда.

   Костя Скрипченко з’явився в її житті сім років тому. Високий, гарний, самотній, правильно вихований - майже казковий принц. Після розлучення з Алькиним батьком – Віталіком, бешкетником та алкашем, Скрипченко здався Ліді неземним красенем. Дарував квіти, парфуми, цукерки, подарунки Алі. Завжди допомагав грошима, порадами та вказівками. Ліда після невдалого шлюбу просто не змогла встояти перед такою чарівністю. Чим тобі не подарунок долі? Є робота, є авто, зовнішність – хоч сьогодні до Голлівуду, не п'є, не бешкетує і Альку, начебто, любить. Через місяць після знайомства, Скрипченко, залишивши дорогоцінну матусю і такого ж тата, переїхав до Ліди. Звичайно ж, не все було гладко, але Ліда терпіла і списувала все на те, що навіть непитущі, казкові принци не можуть бути ідеальними. Іноді Костя зривався, заходив у загул, міг не ночувати вдома, переїжджав до себе. Через тиждень знову з'являвся, клявся у коханні, дарував квіти та прикраси, Ліда його пробачала, і він повертався.