7

Подих 7

10:00
-Озі! 
-Грррр!
-Віддай мою сукню! - кричала я вже зі сьозами на очах.
-Грррррррррр!
-Ну, будь ласка, ти ж її порвеш, дурнику малий!
-Грр!
-Що тут відбувається? - сонно запитала мама, яка увійшла до кімнати.
-Він поклав око на мою сукню, мам, забери його!
-Чого ти розкричалася? Що він їй зробить?
-По-перше - порве. А по-друге я зібралася сьогодні в ній на прогулянку йти.
-Та добре, добре, заберу я його, не пащекуй.
-Забирай!
-Озі, хлопчику, йди до мене. Будемо йти гамати.- ласкаво мовила мама цьому знахабнілому пухнастику.
-Ти ба, а як я до тебе так говорила, ти не слухав! - посміхаючись сказала я, коли вони були вже за межами кімнати.

Я почала збиратися. Сьогодні вихідний. У планах навідати "хворого коханого" та навести лад у будинку.

11:00
-Раночку, матусю!
-Доброго, доню! Вже заспокоїлася? Як настрій?
-Все добре. Вже. Вже все добре.
-До речі, чудово виглядаєш! 
-Дякую!
-Куди зібралася?
-Та так, погуляти.
-До Миколи?
-Еге.
-Тоді йди. Щасти!
-Так говориш, наче я важливу місію маю виконати.
-Може й так, треба перестрахуватись.
-І це правда.
-Ось-ось.
-Що в нас на сніданок?
-Вергуни та чай. 
-Мм, ням-ням!
-Смачного!
-І тобі, мамо!
Після сніданку я потопала до тимчасово близької особи.
-Привіт!
-Привіт!
-Що ти тут? Сумував?
-Та тут дуже сумно! Немає чим зайнятись. Ти таки прийшла мене розважити?
-Можу повернутись назад.
-Та ні, лишайся! Хоч компанію мені складеш.
-Окей.
-Що там в теье так пахне?
-Вергуни.
-То мені?
-Як гадаєш?
-Хочу, щоб мені, вхвх.
-Тоді тримай.
-Ммм, дяка, дяка, дяка! Сто років такої смакоти не їв!
-Передам вдячність мамі, але й собі трішки лишу.
-Так і зроби.
-Угу.
-Чим займалась вчора?
-Та так, нічим цікавим. А ти?
-Трохи почитав дещо, але то таке.
-Що читав?
-Та то не цікаве.
-Ну окей, не хочеш, то не кажи.
-Тримай! - підсунув він мені до рота смаколика.
-Я ж вдома поїла.
-Їж.
-Якщо я поправлюся, ти будеш винним.
-Беру на себе відповідальність.
-Повтори, я запишу на диктофон.
-Ні, два рази не повторюю.
-Це теж повтори.
-Та що ти ото!
-Хазахах.
-Вхахах.

Ми ще трохи потеревенили і я пішла додому. 

-Озі, чому він не оцінив мій образ?
-Гав!
-Тобто, просто не висловився?
-Гав-гав!
-Ну-ну.
-Гав!
-То й що, як я говорила, що для себе одягаюсь. Це й будо для себе. Просто, хотілося, щоб хтось оцінив.
-Гав!
-А мама? Ну, вона оцінила, але ну..
-Гав-гав!
-Та все, йди їсти вже!

Трохи стомилася, доки прибирала і вирубилася о 20:20. Навіть не дивлячись в телефон. Озі зробив мені масаж - потоптавшись по спині. Хоч на цьому - дякую. 

-Добраніч, малюче.