6

Подих 6

Ранок. 
6 : 20.
За вікном вирує пані Метелиця.
На вікні різноманітні візерунки утворені Морозенком.

Я прокинулася від чогось холодного біля шиї. Коли лежала на животі, закутавшись у теплу-теплу ковдру. Виявляється, мій любий татко додумався мене так розбудити. Ну як так, приклав льодяну бурульку до шиї, від чого я сіпнулася та скрикнула, на що той лише заходився сміхом. Давно доводилось бачити татка таким веселим, треба йому підіграти. Вирішили влаштувати двобій сніжками, доки мами немає. Одягнулись та вийшли на поле бою. 

-Готові, Тарасе Ігоровичу?
-Так, Катрусе Тарасівно! А ви?
-Ще й як! Починаємо?
-Починаємо!

Мене намилили. Так не чесно! В нього досвіду більше! Хоча, він теж добряче отримав! 

Обоє мокрі, холодні та голодні побігли роьити все навпаки, а точніше сушитися, грітися й їсти. 

Я швидко пожарила гречані котлети і ми з'їсли їх із гречкою. Уе було так смачно. А потім щк смакували смаколиками.

-Скільки ж часу я не їла імбирного печива!? - наминаючи на повні щоки, як хом'ячок, торохкотіла я.
-Скільки ж століть я не пив какао з донечкою, після таких боїв?! - посьорбуючи напій говорив тато.
-Особисто я, гадаю, що тут невистачає мами!
-На всі сто з тобою згоден!
-Ось - ось!
-Шкода, що вона на роботі.
-Так.
-Ой, мала, тобі ж сьогодні до ліцею! Я щось ґаву зловив. 
-А що ти хотів?
-Та так, вже нічого. 
-Кажи!
-Ні. До речі, в неділю я та мама вільні, тому це буде сімейний день, в тебе ж немає планів?
-Та ні. Це ж чудово! Ти не розкажеш, що запланував, так?
-Не розкажу!
-Ну й добре. Так навіть цікавіше. Не заубдь маму попередити, щоб змінами не помінялась ні з ким.
-Ми вже про це поговорили.
-Зрозуміло. То що, я пішла збиратися?
-Еге. Швиденько там, щоб не запізнилася. Вже 7 : 55.
-Рахуватиму за зарядку наш поєдинок, тоді все встигну. 
-Логічно! Ти розумничка!
-Так! Я ж твоя "міс Логіка"!
-Звісно, Катрусе!

Озі спав на моєму ліжку, доки я мучила його питаннями, про те, що сьогодні одягнути. Обрала блакитне худі та чорні штани. Сьогодні мала бути фізкультура, де я завзято працюю, тому заплела два колоски. 

Уроки пройшли надто швидко. Навіть не помітила, як з мандаринами дійшла до лікарні, в якій перебував Микола.

-Привіт! Як ти тут?
-Привіт! Та таке, живий, як бачиш. Хоча, вчити Біологію в тебе вдома було цікавіше. 
-Звісно. Ти ж був зі мною, ще й Біологію вивчав. Все надто логічно.
-А ти що, "пані Логіка"?
-Взагалі, то я міс, або леді. Проте, уяви собі! 
-Хахах.
-Я серйозно. Батька мого запитай. Хоча, ні. Не питай. Не потрібно.
-Ну добре-добре, я вже зрозумів.
-Який молодець!
-Еге. Давай мандаринки за кмітливість!
-Окей, тримай!
-Що? Так просто? 
-А що? Щось не так?
-Ну, взагалі, я б мав тобі щось купувати, а не ти мені.
-Ми ж друзі. А якщо тебе так турбує це, то видужаєш і купиш мені мандаринів, не хвилюйся, "любий" .
-Не кажи так, так молоді люди не кажуть.
-Як закортить, так і буду тебе називати, "любий".
-Ну, як вже хочеш. Аби тільки не спалилася.
-Окей.
-Мене в неділю виписують.
-Рада за тебе.
-Не запитаєш, що сталося?
-Якби хотів, то розповів би сам. Навіщо тиснути?
-Капець. Дивачка ти, Шевченко.
-Не жаліюсь, Кравченко.
Ми обоє чомусь засміялись.
-Будеш? - простягнув він мені мандарин.
-Ще питаєш? - після уього ми наминали мандарини.
Деякий час ми поговорили про ліцей, уроки та інше "життєво необхідне".
-О, а ти завтра мене навідаєш?
-А ти хочеш?
-Мені все одино тут сумно.
-Окей, можливо заскочу.
-Гаразд.
-Ну, все, мені пора. 
-Чому? Ти поспішаєш?
-Та.. наче ні, але так. Просто, зараз швидко стемніє, а я додому хочу пішки та й спокійно дійти, а це хвилин сорок.
-А, ясно, тоді бувай! Обережно там!
-Угу. Видужуй!
-Так і зроблю. 
Ми засвісвітили усмішками і я пішла додому. 

Вечір минув за домашніми справами та уроками. Трохи пограла з Озі. Та ще кількома словами перечатилась із своїм псевдо - хлопцем. І вляглася спатки, хоч на годиннику й було тільки 21:20.