3

Подих 3.

Ранок Понеділка.
Сьома година. Будильник співає таку любу пісню. Не хочу прокидатися. Хочу спати разом з Озі у теплому ліжечку. Чому я повинна вставати та йти до ліцею? Добре, хоч не до університету якогось. Я учениця десятого класу. У ньому двадцять три учні. І тут я третя, точніше двадцять третя лишня. 
Поніжилась трохи в ліжечку. Взявши телефон п'ять хвилин посерфила в інтернеті. Треба піднімати своє ліниве тіло і розім'яти його. Ще трохи покрутившись я таки встала. 
Щоб бути здоровою треба займатися спортом. Тому я вмила обличчя, почистила зубки, заплела хвостик, одяглась і побігла до парку, як зазвичай. Зробила там коротеньку розминку і побігла назад додому. Перед самим входом ледь не підвернула ногу. Ну так, я везуча. Вона заболіла, але я зайшла до будинку, наче нічого й не сталося, але ж моя мама лікарка, тому не дивно, що вона збагнула чому її люба донечка кульгає. Спочатку я прийняла душ, після чого вона подоглядала за моєю ніжкою. Потім принесла сніданок. Це було картопляне пюре з корейкою та котлетою. Обожнюю її страви. І її також. Я посмакувала, подякувала і повернулася до кімнати. Думала не йти сьогодні до ліцею. Та згадавши обіцянку зібралася і попленталася до закладу. Зазвичай мені цілком вистачає п'ятнадцяти хвилин, але сьогодні це зайняло трохи більше двадцяти. Фітнес-браслет забзикав. Це означало, що через десять хвилин розпочнеться Біологія. На вході стояв Микола, чого я зовсім не очікувала. 
-Привіт, Катрусе. - усміхнувшись мовив той.
-Привіт, Миколо. - натягнувши усмішку сказала я.
-Як ти? 
-Як бачиш. Ти як?
-Все окей. Пам'ятаєш нашу вчорашню розмову?
-Ну так.
-Це добре. Думав, ти забула, чи навпаки 
-Чому?
-Зазвичай ти приходиш за пів години до початку занять, а зараз майже запізнюєшся.
-Звідки ти знаєш? Хоча нічого, просто так склалося.
-Ясно.
-А ти чому тут? Ти ж зазвичай на коридорі Харитю дістаєш?
-Хто сказав, що я її дістаю? Вона?
-Ні, вона так не говорила.
-То не говори, чого не знаєш.
-То чому ти тут?
-Перевіряю, чи дотримуєшся ти того, що обіцяла.
-Ну-ну, перевіряй. - я пішла до приміщення.
-Вже перевірив.
-Ну і?
-Ти людина слова. Підвернула ногу, але прийшла. 
-Звідки ти.. Невже так видно?
-Так. Ходімо, проведу тебе додому, тобі немає чого тут робити зараз.
-Не варто, я ж навчатися прийша, не те що дехто.
-Не суди незнаючи.
-Ти що, відмінник? Хахах.
-Уяви собі. Круглий!
-Та ну! Ти? Справді?
-Ага. 
-Капець. Я й подумати не могла.
-Не дуже хорошої ти думки про мене. - посміхнувся хлопець.
-А ти що хотів? Я тебе рідко бачу та чую.
-Тепер, це трохи зміниться.
-Аби не в гіршу сторону.
-Побачим.
Продзвенів дзвінок.
-Ходімо, відміннику, а то твоє звання під загрозою. - підійшовши до дверей мовила я.
-Ходімо, кульгава словеснице. - сказав він, відкриваючи переді мною двері.
-Спасибі.
-Еге.
Скинувши верхній одяг та перевзувшись у гардеробній ми розійшлися по класах, побажавши хорошого дня. Він у десятий-А, а я в десятий-Б.
-Вибачте за запізнення! - постукавши в двері вигукнула я.
-Ти де ходиш? Урок вже цілих три хвилини!
-Пробачте, Лідо Володимирівно.
-Сідай.
Перший урок минув нормально. 
Алгебра також не погано.
Наступним мала бути Фізкультура.
Не знаю, чи повезло, чи навпаки, але ми просто пограли в шахи. Я знову програла Віталію. Нічого дивного. Він спец в цьому, але я задніх не пасу, друга по силі в цій сфері. Вчителю подобається моя завзятість, за що він мене іноді хвалить. 
На Геометрії мене викликали до дошки. Я впоралась із завданням на десять, що мене здивувало. Чи то вчителька така добра сьогодні, чи то я така везуча? 
На історії України я, як завжди старалася, за що отримала одинадцятку. Люблю цей предмет. Хоча сама історія дуже болюча.
На фізиці в нас було лабораторне дослідження. Я не дуже тут. Але моя вісімка заслужена. Я ж намагалася.
На ще одній Геометрії я отримала сімку за самостійну, трохи розчарувалась, але в порівнянні з іншими в мене доволі не погано.

Майже всі розійшлися по домівках, висидівши тут цілих сім уроків. 
Я не хизувалася своєю невеличкою травмою і приступила до чергування. Ми це робимо по-одному. Адже ж так і рідше чергувати і спокійніше.
Тільки но я вишла з відром, аби набрати води переді мною з'явився Микола. 
Чому я не здивувалась?
-Ти куди з відерцем, качечко?
-До річки, за водичкою, голубчику. Відійди.
Він взяв відро з моїх рук і пішов принести води.
-Я допоможу.
-Як хочеш.
Доки ввн ходив за водою я витерла дошку. Проте, була дрібна ділянка, до якої я не діставала.
Коли він це побачив витер її сам зі словами:
-Качечко, ти що літати не вмієш?
На що я відповіла:
-Уяви собі, трішки крильця підгоріли.
Доки я витирала підвіконня, полила вазони та позамітала, він виніс смітник і помив підлогу. Ось і все. Лишилося вимкнути світло.
Я потягнулася до вимикача, та він трохи притиснув мої пальці зверху. Я відсмикнула руку, взяла портфель і поспішила спускатися сходами. Він в свою чергу робив те ж саме.
Я спіткнулася на останній сходинці.
-Бляха, я дійсно кривенька качечка. - засміялася я.
-Ти в нормі?
-Та жива ж.
-Ось і добре.
Ми одягнулися, перевзулися і пішли до виходу. Він знову відчинив переді мною двері. Я знову подякувала. Хоча й сама могла це зробити.
-Хотів звпросити тебе декуди сьогодні, але ж ти кривенька качечка, тому йдемо до тебе вчити Біологію.
-Ти звідки знаєш, що в мене з нею зараз складно? - з реальним здивуванням поцікавилась я.
-Пташечка нашептала.
-І хто ж ця пташечка?
-Здогадайся.
-Не знаю, якщо ти навіть мене до класу Пташиних відніс, то в нас, певне, весь ліцей птахи, вхвх.
-Ось і ні.
-Що ні?
-Нічого. Хочеш мандаринів? - запитав він, коли ми проходили повз магазин.
-Знаєш, хочу, дуже хочу! 
-Ходімо, купимо.
-Я тут зачекаю. - вже всівшись на лавочку заявила я.
-Без проблем.
Доки я насолоджувалась падаючими сніжинками, не потімила, як біля мене вже стояв Микола, та здивованим, але милим поглядом роздивлявся мене, в той час, як я ловила язиком сніжинки.
-Не шкода їх?
Я різко завершила своє заняття.
-Ти про що?
-Не про що, а про кого. Я за сніжинки кажу.
-Та ні, вони ж самі в мою пащу летіли.
Ми обоє засміялись.
Я помітила, що в нього два важких пакети в руках. А за плечима ще й рюкзак.
-Ти навіщо їх стільки купив? Я схожа на мандаринника, точшіше на гіганського пожирача оранжевих цитрусів?
-О, я до речі, ще купив лимон, до чаю, та кілька апельсинів.
-Ну даєш!
-Хаха, пішли!
-Давай піднесу щось.
-Забороняю!
-Протестую!
-Ну окей, тримай тоді лимона.
Він дістав лммон з пакету та вручив мені.
-Тільки обережно, він нам ще потрібен.
-Руки в мене не такі як ноги, наче.
-НАЧЕ.
-Та ну тебе.
-Хахах, ти впевнена, що донесеш його живим?
-Фактично, він вже мертвий, тому ні.
-Ой, точно.
-Ото ж.
Ми прийшли. Я переодягнулась, доки він чатував чайник. Нагодували Озі. Зробили чаю. Ввімкнули цікавий науковий фільм. Під час перегляду іноді перекидаючись різними фразами та пестили Озі. Чаю не лишилось. Лимона теж, ми його з'їли. Без цукру. Так. Апельсини лишились нарізаними на кухні, нам було лінь їх приносити.
-Як тобі фільм?
-Цікавий! Дуже цікавий!
-Ага, я помітив, ти ж сама кілограм мандаринів втоптала.
-То й що!? Ти сам дозволив. І теж не був голодним.
-Так-так. Що з нього витягла?
-Те, що людина складається з клітин. 
-Хоч щось.
-Я це знала, але саме це витягла.
-Ну добре. Мені теж сподобався. До речі, нам треба ще задачу розв'язати.
-Ой, точно.
Він щось пояснював, записуючи у свій зошит. А я переписувала у свій. В решті решт,  щось я трішечки зрозуміла. Сподіваюсь, мені це допоможе.
-Дякую, я б сама довше розбиралась.
-Звертайся.
-Еге. Ти коли додому?
-Та вже буду йти. Є деякі справи.
-Ось і добре. Я подала його обережно складений портфель і відкрила перед ним двері.
-Ласкаво прошу, - він усміхнувся, - на вихід.
Ми засміялись.
-Щиро дякую.
-Звертайтеся.
Я провела його за ворота і лишилася з Озі одна.