РОЗДІЛ 27

***

- Тримай. – на чорний стіл падають ключі від автомобіля.

Характерний металевий дзвін пробиває повітря точніше за музичний біт.

Роман випускає з рота клубок диму з ароматом вишні, який довго розсіюється у приглушеному світлі VIP кімнати. За стінами стоїть звичний клубний хаос, але сюди доноситься лише глухий звук басів, ніби стукіт чужих сердець.

- Ще один подарунок?

Савчук забирає ноги зі стола і скрип шкіри, якою оббитий диван, наче передмова до важливої розмови.

Воронівський нахиляється вперед опершись долонями об глянцеву поверхню. Його тінь розповзається по підлозі чорною плямою і зупиняється лише перед світлом з торшера.

- Майже.

Хриплий голос мов тріск сухої гілки під чоботом зависає у повітрі.

- Авто твоє.

- Але… - Роман схиляє голову набік і тушить цигарку об білосніжну порцеляну.

- Але те, про що ми домовлялися ти маєш виконати… сьогодні.   

 - Уточни.

 - Ти чудово розумієш про що я.

 - Я хочу, щоб ти сказав це вголос. Раптом я щось забув…  - відкидається на спинку дивана і його вуста розтягуються імітуючи посмішку.

 - Я хочу щоб цієї ночі ти з нею переспав. – Костянтин так міцно стискає край стола, що суглоби біліють.

Кілька секунд натягнутої, мов струна скрипки, тиші. Повітря в кімнаті загусло, підсвічене червонуватими вогниками з неонових панелей, які прорізають напівтемряву.

 - З ким?

 - З Мішель! – він зривається на крик.

Його кроки гучно відлунюють по підлозі, коли він робить кілька різких кіл.

 - Обґрунтуй.

 - Знущаєшся?! Уточни, обґрунтуй! Я тобі, що клоун?

Він рвучко обертається до Савчука, немов хоче струсити з нього цю абсурдну, неумісну іронію. Але руки так і застигають у повітрі.

Надто розслаблена поза, заплющені очі, невагома посмішка, голова, що легко хитається в такт музиці…

 - Ти щось приймав? – хапає його за лацкани білої сорочки.

Роман розліплює повіки – повільно, як у того, хто щойно повернувся з іншої реальності:

 - Тільки реальність, мій друже. Тільки реальність…

Важкий видих виривається з грудей Романа, немов він несе на своїх плечах всю трагічність пар, яким не судилося бути разом.

 - Ну добре. – сідає прямо і наливає у келих простої води. – На. – підсуває другові. – Випий і заспокійся. Ти надто сіпаний сьогодні.

Але Воронівський лише відмахується відсуваючи стілець.

 - Що сталося? Мені то ти можеш розповісти?

 - Він забрав її у мене…

 - Хто? Кого? Мішель?

 - Та яку Мішель?! – гавкає, як розлючений пес. – Батько забрав мою мийку! Ну… чисто юридично він мені її віддав, але забирає звідки ключових працівників і свою долю…

 - Ага… а ти вирішив поквитатися з ним через свою сестру.

 - Вона мені не сестра. І ми з тобою про це давно домовилися. Лише дата виконання переноситься. – таки відпиває з келиха води. – То ти допоможеш?

Пауза. Роман відводить погляд убік. Пальці починають неквапно барабанити по підлокітнику – тихо, монотонно, як секундомір, що відраховує останні миті терпіння. Світло торшера відбивається в його очах, роблячи їх непроглядно-сірими.

Він повертає голову до Костянтина.

Посмішка зникає.

Легкість теж.

Залишається лише спокійна, відточена до холодного леза чіткість.

 - Ні.  

Це слово опускається між ними, як гільза після пострілу – важко, дзвінко і остаточно.

 - Вона ще не готова. Це тонка робота. Потрібен час.  

 - Готова.

Витягає з кишені маленький прозорий пакетик, в якому три напівпрозорі таблетки. Кидає його на стіл і той зупиняється прямо перед Романом.

 - Як же ж тебе скрутило… - тягне Савчук закидаючи ногу на ногу. – Але це нічого не змінює. Я не буду ризикувати відносинами з твоїм батьком. Особливо зараз.

Воронівський повільно киває.

Раз.

Другий.

Так кивають ті китайські собаки з порцеляни, що стоять на торпедах старих авто – бездумно, монотонно, на пружині.

На його обличчі розтягується дивна посмішка. Не радість. Не гнів. Щось на межі… злорадство.

 Він мовчки дістає телефон. Кілька секунд швидко, нервово гортає щось пальцем, ніби давно знає, що саме шукає, але смакує момент. Далі кладе телефон на стіл і підштовхує його до Романа.

Яскраве біле світло б’є по очах.

На знімку – Матвій. Не різкий кадр, не постановка. Знято нишком. Тепло. Надто близько. Матвій тримає руки Мішель у своїх долонях – обережно, майже благоговійно. Його пальці замикаються навколо її зап’ясть, ніби оберігають від усього світу. Він схилився і торкається губами її пальців – не швидко, не демонстративно, а так, як цілують те, що дороге.

Мішель не дивиться в камеру.

Її обличчя напіввідвернуте, волосся спадає хвилею на щоку, а в позі – розгубленість, змішана з довірою. Це не виглядало як флірт. Це виглядало, як тиша між двома людьми, яку хтось брудно підслухав.

 - То це все-таки ти стоїш за скандалом з тими фото.

Роман не відводить погляду одразу – дає світлині ще секунду, ніби з ввічливості. Потім, не змінюючи виразу обличчя, легким рухом відсуває телефон убік. Як чашку, з якої вже допив.

 - Ні. Я став випадковим свідком сьогодні. Це не важливо. Я про інше. – знову підсуває гаджет змушуючи друга дивитися. – Тебе нічого не бентежить?

 - Хм… - з виглядом досвідченого детектива Савчук уже більш детально розглядає знімок. – Ну… вони не коханці. Швидше, ще якісь перші стадії неусвідомленої симпатії. Хоча… це грає нам на руку. Він допомагає пробудити в ній жіночність, а відчуття вини штовхатиме її в мої обійми. То ж… нехай розважається дівчинка. – закінчує констатацію відпиваючи води.

 - Тебе це геть не зачіпає? Вона ж начебто твоя дівчина?!

Кілька секунд ступору і хлопець заходиться кашляючим сміхом.

 - Аааааа… он воно що. – нахиляється ближче до друга. – Ти очікував, що я в пориві ревності піду їй мститися? Фі, Воронівський. Як банально. Перший клас, друга чверть.