РОЗДІЛ 26

Ти сам наламав дров і сам запалив сірник. Не смій дорікати полум’ю за те, що обпікся…

Срібло дзеркала – підступна річ. Воно показує відображення, але не обов’язково правду.

Кладу у рот пігулку притуляючись чолом до холодної відполірованої поверхні дзеркала. Набираю в долоню води з-під крана і запиваю. При такому рівні пафосу у цьому ресторані навіть вода у трубах мала б бути щонайменше з талих льодовиків Норвегії.

Повертаюся до дзеркала – і зависаю. Воно вперто показує мені когось іншого. Дівчина в дорогій сукні. З втомленим поглядом. З нафарбованими губами, які посміхаються тільки тому, що так треба. Коли треба. І кому треба. Не я. Не моя. Неправдива.

Там, дома… у Тернополі все було таким зрозумілим, таким правильним, таким красивим. Я – відмінниця, мамина гордість, дитина Божа, яка майже щодня читала Біблію, ходила на християнські зустрічі і багато молилася.

А зараз… наче лялька. Красива, однак цілком пуста.

Відмінниця, яка уже не встигає за шаленим ритмом чужого міста.  

Мамине розчарування.

Християнка, яка заблукала у спокусливих вогнях, що палають в очах інших хлопців. Замість святого письма – інтриги та скандали. Молитви зведені до мінімуму, механічні напівсонні…

Я шкірою відчуваю, як відстань між мною і Богом збільшилася на кілометри.

 «Бо хто є слухачем слова, а не виконавцем, той подібний до людини, що дивиться на природне лице своє в дзеркалі: бо поглянув на себе, відійшов – і зараз забув, яка вона.» (Якова 1:23–24)

Чиї  слова і настанови я слухаю? Де шукаю правильну відповідь? З ким узгоджую свої рішення?

Тепер мною керують емоції,  а не здоровий глузд.

Мене наче викинули з одного світу, а як жити в іншому – інструкцій не дали.

Я сама себе загнала у яму. Сама себе розчарувала. Тотальне відчуття вини важким каменем лежить десь між лопатками. Кілька разів глибоко вдихаю і обіцяю собі переглянути графік аби проводити більше часу з Богом. Дивно, що я не маю часу на того, хто сотворив час.

Ще раз ковтаю слину – більше від хвилювання, ніж від потреби, і силоміць відриваю себе від дзеркала. Треба йти. Боже, дай мудрості.

Жаль, що немає пігулок від сердечного болю. Випив одну і більше нічого не відчуваєш до людини.

Двері тихо клацають за моєю спиною, і я повертаюся у зал. Тут простір інший. Важчий. Повітря ніби влили в кришталеві графини – густе, напоєне ароматами вина, свічок і дорогих парфумів.

Столи засипані білими скатертинами, поверх яких розвішані золоті мережива світла від ламп у формі перевернутих келихів. На підвіконнях – живі квіти у високих скляних вазах, наче вирощені спеціально для цього вечора.

Я бачу їх усіх одразу. Сидять за великим круглим столом наче грають у гру вірю – не вірю. Роман – у темному піджаку, з прямою спиною, виглядає старшим за свої вісімнадцять. Поруч – його мама, трохи напружена, але усміхнена.  Біля неї – Ірина Вольська, блискуча, мов щойно витягнута із глянцевого журналу, а поруч її матінка у футлярній сукні та вітчим у гранітно-сірому костюмі. Далі по колу – якийсь «друг сім'ї» з сином, що дивиться на усіх так, наче на траву, яка прилипла до його лоферів і донька, котра не відриває погляду від телефону.

Моя мама. Мій вітчим. І… ну звісно. Мій… себто… Їх величність – Костянтин Перший. Уважили нас своєю присутністю. Я все-таки сподівалася, що його не буде.

Чорний костюм. Холодний погляд. Плечі трохи напружені, але розслаблена, поблажлива поза – він знає, що його присутність для багатьох тут уже сама по собі випробування. Ніби відчувши на собі мій погляд, він озирається. Вираз обличчя холодний і відсторонений. Важко щось зрозуміти…

 Хочеться назад у туалет. Хочеться ще одну пігулку. Хочеться… що завгодно. Аби тільки не це. Поки я хаотично перебираю в голові правдоподібні причини втекти додому мама помічає мою персону і одним кивком голови змушує повернутися за стіл. На місце між Ромою та Воронівським.

Ресторан шумить дзвоном келихів, але для мене цей стіл – мов замкнута клітка з двома хижаками по боках. Один захищає, начебто. Інший загрожує, начебто.

Скатертина приємно холодить долоні. Роблю кілька ковтків води з лимоном аби чимось зайняти руки.

 - Все добре? – тихо запитує Савчук.

Киваю витиснувши з себе слабку посмішку.

 - Поки готується їжа, пропоную перейти до подарунків. – виголошує той «друг сім’ї».

Військова виправка, тонкі вуста, гострий погляд – все в ньому кричить, що він на цьому святі головний. Не зважаючи на присутність іменинника. Однак, поруч з ним спокійно. Як за горою.

Помічаю, як мама Роми тягнеться до келиха з шампанським і швидко вигукую:

 - Я – перша! – мало не перевертаю стакан з соком привертаючи до себе увагу всіх за столом.

Зате ціль було досягнути. Ольга так і не торкнулася спиртного. Поки що. Махаю рукою офіціанту і той виносить великий пакунок у золотій фользі. Її шелест видається надто гучною у цій напруженій тиші.

З м’якою цікавістю Рома акуратно розгортає подарунок являючи всім на осуд свій портрет. Великого формату, майже метр заввишки, виконаний у техніці академічного малюнку – чорно-білі штрихи, ідеальна графіка, велика увага до деталей.

Роман зображений так, ніби стоїть перед величезним дзеркалом у темній кімнаті, а холодне світло підкреслює різкість вилиць, глибину очей, ту саму стриману недосяжність. Одна прядка волосся впала на чоло – дрібниця, але вона робить портрет живим.

Красивим.

Небезпечним.

Самотнім.

Аж самій дивно, як абсолютно рандомний художник з інстаграму міг так точно передати на папері суть хлопця, якого бачив лише на фото.

 - Я сподіваюся, він не несе того ж посилу, що і портрет Доріана Грея. – з посмішкою промовляє Роман розглядаючи подарунок.

 - Все залежить від тебе. – обережно торкаюся його плеча.