РОЗДІЛ 25

Ми не мусимо вчитися на чужих помилках. Але ми мусимо поважати чужі рани.

 - Донечко…

Повертаюся на звук маминого голосу. Навіть не помітила коли, вона зайшла у мою кімнату. Шмигаючи носом витираю очі та згрібаю розкиданий одяг на одну велику купу. 

 - Вибач мене…

Завмираю не в силі підняти на неї очі.

 - Я не права. – вона знімає окуляри набираючи повні легені повітря. – Коли ти була маленька, я думала, що коли виростеш, я стану більше довіряти світові. Однак, не так сталося, як гадалося… я дуже боюся, що тобі зроблять боляче… завдадуть шкоди чи втягнуть в історію, яка може нашкодити твоєму майбутньому. Мені, до потемніння в очах, страшно, що ти повториш мою помилку. – підходить до вікна потираючи скроні. – Я навіть собі в цьому боялася зізнатися… - останні слова промовляє ледь чутно. – Я тоді була не свідома… не розуміла чим для мене може обернутися сліпа закоханість. Але ти – інша. Стільки всього знаєш. Розумієш цінність дошлюбної чистоти, маєш живі відносини з Богом і… навряд чи пробачиш собі, якщо втратиш все через миттєву пристрасть. Вибачити себе саму за свідому помилку, яку уже неможливо виправити дуже тяжко. Майже неможливо… В голові постійно прокручуєш «я знала… я знала, що так буде… я знала, що не можна… навіщо ж я так вчинила… все могло бути інакше…». Цей жаль назавжди поселиться з тобою… і я так хочу тебе від цього захистити.

- Мам… – піднімаюся на ноги і роблю кілька безшумних кроків. – Я все знаю… не переживай. – гладжу її по спині. – Просто, довіряй мені.

Вона повертається – різко, наче цей рух прорвав греблю всередині неї. І в наступну мить її руки обвивають мене так міцно, ніби вона притискає до грудей не мене теперішню, а ту маленьку дівчинку, яку так і не навчила відпускати.

Її щока торкається моєї, тепла і волога. І я чітко відчуваю той звук – не голос, не подих, а тихий надлом, який стається в людині, коли вона нарешті дозволяє собі бути слабкою.

Від цих обіймів у мене всередині щось тане – образа, втома, все розчиняється в її теплі. І водночас щось інше піднімається з-під ребер – тихий, впертий біль:

Як сильно вона все це тягнула сама.

Як мало вона говорила.

Як багато боялася.

Її долоня лягає мені на потилицю, і вона видихає в шкіру:

 - Ми запрошені в ресторан з нагоди дня народження Романа. Ти підеш?

Запитання звучить обережно, майже боязко. Вона знає про мої почуття значно більше, ніж я їй зізнаюся. Там напевно буде і Воронівський…  а потім ще вечірка в клубі. Чи не забагато для одного дня?

Судомно вдихаю та ствердно киваю головою. Поцілувавши мене у скроню мама повільно розмикає свої обійми. Однак… є ще дещо… і здається, зараз ідеальна мить. Якщо не скажу тепер, то потім уже не зможу. Серце калатає так, ніби я стою на краю дуже високої вежі.

 - Мам… – голос зрадницьки тремтить, але я все ж знаходжу силу продовжити. – Я подаю документи у Варшавський ВУЗ.

Кілька секунд вона просто дивиться на мене. Наче всі звуки раптом випали зі світу. А тоді киває. Просто один ствердний кивок головою.

Я очікувала крику, заборони, моральних нотацій та чого завгодно… але не того, що вона так легко погодиться.

 - Ти мене відпустиш… саму? – можливо я щось не так зрозуміла?

 - Якщо ти цього хочеш, то звісно…

Її тепла долоня торкається мого обличчя.

 - Одягайся. Через пів години виходимо.

Схоже, цей день закінчиться не так погано, як починався.

Завершую вирівнювати волосся, як телефон здригається повідомленням.

Матвій Павлович

«Ти дома?»

«Так.»

«Можеш спуститися?»

Дивлюся на годинник – ще 10 хвилин з обіцяної мамою пів години. Тим паче, вона сама лише зайшла у душ. Вагаюся аби не накликати на себе нову хвилю проблем.

«Ок»

Накидаю поверх чорної оксамитової сукні кашемірове пальто молочного кольору і вибігаю. Тривожити охорону немає сенсу. Мокрий подих осіннього вечора цілує в обидві щоки, як тільки за мною закриваються масивні металічні двері.

 Матвій Павлович стоїть під ліхтарем, обпершись плечем об свій темний автомобіль. Світло зверху малює на його обличчі різкі тіні, роблячи щоки ще більш втомленими, а погляд – глибшим. Він мовчки розглядає мене зупиняючи погляд на пухнастих домашніх тапочках. На якусь мить здається, ніби він навіть намагається стримати ледь помітну посмішку.

Жестом пропонує мені сісти у його авто. Хмурюся, не зовсім розуміючи, що відбувається. Вчитель коротко зітхає і легким рухом очей вказує мені кудись угору.

Я автоматично повертаюся простежити – і лише тепер помічаю над вхідними дверима камеру відеоспостереження. Схоже, його авто знаходиться не в зоні її досяжності. І це добре. Обережність точно не завадить.

 - Гарно виглядаєш. – він нарешті озивається, коли ми опиняємося у вже знайомому теплому салоні. – Маєш плани на вечір?

 - У Роми день народження. – коротко відповідаю майже не відчуваючи дискомфорту.

Після того, що сталося сьогодні, він як справжній джентльмен, зобов’язаний зі мною одружитися.

 - Я не затримаю тебе на довго. – повертається до мене опираючись лівим ліктем на кермо. – Хотів вибачитися. Все що сталося… цілковито моя провина. Я не мав права втягувати тебе у таку історію…

 - Якщо Ви вирішили знайти винного, то давайте звалимо всю вину на бармена. Це ж він тоді мені зателефонував. – нервовий смішок виривається з мого рота.

 - Смішок виходить занадто різким, занадто тонким — і зависає в повітрі, як натягнута струна.

А йому чомусь не смішно. Навіть навпаки – щелепа напружується, погляд мимоволі ковзає вниз, ніби він ховає емоцію, яку не має права демонструвати.

 - Мені подобається бути вчителем… я завжди намагався стати вам другом. Наставником. Близькою людиною, до якої можна прийти з будь-якою проблемою. Але з тобою… перестарався. Розмив межі субординації і от до чого це призвело.