РОЗДІЛ 24

Якщо нічний спектакль відмінити не можна, залишається лише зіграти його так, аби і дзеркала на стінах дзвеніли аплодисментами. 

Набираючи в легені повітря придушую бажання втекти. Принаймні до тих пір, поки Воронівський не забереться у свою халупу. Це ж який треба мати талант аби змусити себе ненавидіти навіть тих, кому це не властиво. Він надто майстерно гасить у мені навіть найтонший промінчик приязні до нього.

Рахую до трьох та легко ступаю босими ногами по теплому мармуру, наче кішка не видаючи ні звуку. Підслуховувати, звісно, не в моєму стилі, але голоси, які доносяться з вітальні змушують мене залишитися на якийсь час в тіні.

• Я уже сказав, – це не я.
• Ти переходиш усі межі, сину. – в голосі вітчима більше розчарування, ніж гніву. – Що ти прагнеш цим досягнути? Чого хочеш, насправді?
• Ти думаєш, мені немає чим зайнятися, окрім того аби шпигувати за вашою Мішель?! А якщо ти досі не знаєш, чого я хочу, то я скажу… хочу… аби вона забралася з мого життя!

По тілу проноситься натовп мурах, залишаючи неприємні холодні сліди. Знати одне, але почути…

• З мого життя. – поправляє його вітчим. – Ти хочеш аби вона зникла з мого життя. Її присутність у твоєму житті і так зведена до мінімуму. А аби з нею не стикатися досить лише перевестися в інший клас. Однак ти бажаєш контролювати всіх навколо. Особливо мене. При тому, що не можеш взяти під контроль навіть власні емоції, не кажучи уже про життя. Напиваєшся до безсвідомого стану, влазиш у небезпечні схеми… навіщо? Аби я теж жив у вічному траурі? Аби вся увага була прикута лише до тебе? Якщо ти настільки дорослий, щоб жити самостійно, то вчися нести відповідальність за власні вчинки. А не очорнюй маленьку дівчинку, щоб на її фоні виглядати менш жалюгідним.

Могильна тиша, що утворюється після його слів лякає давить на скроні. І чим довше вона триває, тим більше набирає обертів страх. Хоч я й погоджуюся з кожним словом вітчима та все одно вони надто жорстокі.

• Та ти хоч знаєш, хто твоя маленька дівчинка?
• Хто?

 Не в силі контролювати свої емоції виходжу з тіні. Побачивши мене він на секунду завмирає побліднувши.

• Ну? Сказати в очі, духу не вистачає?

Провокую відчуваючи прилив адреналіну. Кожна перепалка з ним це емоційний вибух, який завершується повним виснаженням. Наче автомобіль, який розганяється до максимальної швидкості спалюючи за кілька хвилин все паливо. А потім просто на кілька годин глохне.

Костянтин оживає і робить кілька широких кроків назустріч мені. Інстинктивно хочеться відступити. Та я змушую себе стояти рівно. Навіть розправляю плечі підкорячись  владному голосу Матвія Павловича, який так невчасно бринить у моїй голові словами «не горбся!».

Між нами залишається менше метра, а температура в кімнаті різко піднімається. Він відкриває рот і…

• Шшш…льонннн…дра.

Останні букви він буквально видихає мені в обличчя.

Дзвін у вухах. Очі застилає туман. І лише долоня, яка спалахує вогнем сповіщає, що мій мозок все таки відреагував змусивши тіло дати йому ляпаса.

Його рука з грацією гадюки обвиває мою шию перекриваючи кисень.

Паніка.

Страх.

Ненависть.

Тільки вона навіть не рівняється з тим всепожираючим полум’ям, яке виблискує в його очах. Воно палить його, а він чомусь думає, що це я запалила сірник.

Одним ривком вітчим відриває його від мене відкидаючи убік. Горло саднить і я намагаюся відкашлятися аби повернути собі здатність не те  що говорити, а бодай дихати нормально.

• Ти перейшов всі межі, Костянтин. – промовляє Ігор, як тільки той піднімається на ноги.
• І що ти мені зробиш? – потирає пошкоджений лікоть. – З дому виженеш? Викреслиш з заповіту?
• Ні. Лише те, про що попереджав. – його тон абсолютно спокійний. Навіть якийсь… розчарований. – Прикрию твій бізнес.
• Ти не маєш права! – в секунді Воронівський підлітає до батька і штовхає його в груди. – Це моя праця! Я сам усе заробив! Сам!

Від його вереску хочеться затулити вуха.

• Гаразд!

Хоч Костянтин і рівняється ростом з Ігорем та той все ж таки сильніший. Одним ривком скручує руки синові притискаючи його головою до стола.

• Твій то твій. – пересікає всі спроби вирватися легко вдаряючи його об тверду дерев’яну поверхню. – В такому разі, я просто заберу всіх своїх фахівців з твоєї контори. Шукай сам фінансиста, бухгалтера, діловода, юриста… виплачуй їм зарплати… Мої люди більше не будуть займатися твоєю документацією. І ще… я виведу свою долю з твого бізнесу. Якщо ти у нас такий самостійний...

Різко відпускає і хлопець паде на коліна.

• А тепер, пішов звідси.

Хлопець повільно піднімається похитуючись, наче раптом втратив опору.

• Чому? – уже без істерики запитує витираючи кров з розбитої губи. – Чому ти завжди обираєш її?
• Я завжди обирав тебе.  Тільки ти чомусь цього не помічав. – в голосі вітчима стільки жалю і гіркоти, що мені хочеться його обійняти.

Вітальня здригається від дикого реготу мого… чи вже не мого братика. Все, що я відчуваю до нього, це огиду. І ні краплі жалості. Навіть… злорадство. За що себе ненавиджу, адже тішитися з чужого горя це найбільш нице і бридке почуття.

• Остерігайся. – тикає пальцем мені у груди. – І добре дивися під ноги.

Робить кілька кроків до виходу і я гадаю, що вже можна полегшено видихнути, як раптом він озирається.

• Мене від тебе нудить. – промовляє так аби чула лише я.
• Наші почуття взаємні. – навмисне голосно відповідаю.

Його мутний погляд з-під густих чорних брів на кілька секунд фокусується на моєму обличчі. Ніби він намагається зазирнути мені в голову.

• Сумніваюся. – кидає наостанок та покидає квартиру.  
• Дарма ти з ним так. – мама кладе руку на плече вітчима. – Його щось мучить… нам не варто було одружуватися. Принаймні, цього року.