РОЗДІЛ 23

Дивно, як речі відображають внутрішній світ людей. Особливо кімнати.  В одного все завалено, купа мотлоху і поламаних меблів, які жаль викинути, бо вони несуть сакральний сенс. В іншого стерильна пустота.

От і я зараз стою біля великого дзеркала і боюся сісти на ідеально застелене ліжко. Бо навряд чи зможу поправити простирадла так само рівно. Навколо все дуже чисто, акуратно, в одній колірній гамі. Навіть не скажеш, що тут живе підліток. Відкриваю шафу і там теж немає за що зачепитися. Одяг весь свіжий випрасуваний, більшість на вішаках. Майже всі тони від молочного до темно коричневого. Рідко чорний, а точніше два костюми і кілька темно-зелених речей. Все продумано.  Він до всього готовий. Це приваблює і лякає одночасно.

• Підійшло? – чую голос мами Романа з-за дверей.

Ще раз кидаю погляд на себе. Білосніжна в’язана сукня з високо горловиною ідеально сіла мені фігурі. Розріз до середини стегна додає елегантності і одразу хочеться випрямити спину.

М’яка, тепла, комфортна, але… не моє. Моє це футболка і розтягнені на колінах лосини. Однак, в цьому домі я не дозволила б собі такий стиль. Мені здається, ці стіни би гидливо скривилися і викинути мене на двір.

• Так, дякую. – виходжу, акуратно прикриваючи за собою двері аби часом не гримнути.
• Ідеально. – вона посміхається.

Сама жінка теж переодягнулася. На ній широкі штани з м’якої бавовни кольору гіркого шоколаду і на кілька тонів світліша вкорочена кофта. Обличчя замасковане денним макіяжем, волосся вкладе у елегантну гульку. Від ранкового образу залишилися лише ледь тремтячі руки.

Нежданий гість гірше татарина. Доїдаючи десерт відчуваю, що пора на поклін і на вихід. Хоча Ольга Валеріївна доволі привітна, багато розповідає, сміється та всеодно вся ця ситуація досить дивна.

• Дякую Вам за все. Я, напевне, піду. – видаю, як тільки між нами утворюється незручна пауза.
• Ромчик просив його дочекатися. Може таки ще трішки побудеш? Він напевне обирає ресторан і зараз прийде. – вона нахиляється вперед і запах вчорашнього алкоголю таки перебиває модний парфум.

Тому аби не скривитися просто піднімаюся з дивану. Але раптом доходить зміст її слів.

• Який ресторан?
• Щоб святкувати день  народження. – відкладає стакан з апельсиновим соком. – У нього сьогодні день народження. Ти не знала?

Ще один сюрприз. Чи не забагато їх на сьогодні? Збентежено хитаю головою активно роздумуючи що далі робити. Бігти по подарунок чи зробити вигляд, що я не знала? … чи піти додому і не заважати йому святкувати…

• У цьому весь Ромчик. – його мама змітає з колін невидимі пилинки. – Скромний і добрий.

Коли приймаю рішення таки піти, роздається дзвінок у двері. Вибачившись, Ольга граційно прямує до дверей, а я не знаю куди себе подіти. Як п’яте колесо у возі. Навіщо воно, питається…

Наступної миті поважні стіни цього дому здригаються від незвичного гомону дзвінких голосів. Ще кілька секунд і у вітальню вривається Вольська, а за нею показуються й Софія з… Дімою Маликом. Тим самим залицяльником з 11-В.

• Що ви тут робите?

Погляд прилипає до  великих пакетів у їх руках.

• Ти як? – Іра чмокає мене у щоку.

Відколи це ми такі близькі?

• Ромчик прислав нас аби тобі тут не було скучно. А ми по дорозі повернули в магазин і вирішили зробити йому сюрприз, mini-party. – швидко тараторить і кинувши пакунки паде на диван.

Вона явно почуває себе тут,  як дома. Легкий укол ревності все ж відчувається, десь під ребрами.

Софія невпевнено проходить далі розглядаючи будинок. Малик забирає з її рук пакети і акуратно ставить біля низенького журнального столика. Я щось пропустила?

• А як там… в ліцеї? – перша подаю голос порушуючи цю некомфортну тишину.
• Там все добре. – одразу відповідає Вольська не відриваючи погляду від телефону. – Через кілька днів ніхто навіть не згадає.

Мені б її впевненість.

• За проханням Савчука, я поговорив з ким треба… - низький чоловічий голос несподівано розрізає простір і я піднімаю здивований погляд на Малика. – Пліткувати не будуть. – він потирає руки і помічаю свіжі ранки на кісточках. – Принаймні публічно.
• Дякую. – тихо киваю не знаючи, як реагувати на подібну допомогу.
• Ви ще не знайомі. – Софія підходить ближче до мене і я помічаю в її великих, полохливих, як у зайця очах, іскри радості.

Напевне йому вдалося переконати її у щирості своїх почуттів. Та я все-таки витрясу правду з Романа.

• Я Діма. – простягає руку хлопець.

Піднявши голову уже без сорому його розглядаю. Дуже високий, з добре розвиненою мускулатурою… якби я не знала, що він займається боксом, подумала б що сидить на стероїдах. Не хлопець, а ходяча реклама спорт клубу.  Коротка стрижка з виголеними скронями, похмурий погляд з-під лоба, тонкі жорсткі губи... за ним хочеться сховатися. А поруч з тендітною Софі, взагалі виглядає, як гора. Але є в цьому видовищі своя естетика. Своя чарівність.

Хлопець голосно кашляє і я оговтавшись потискаю його величезну лапу.

• Мішель.
• Я знаю. – легко посміхається. – Ти місцева знаменитість. Затьмарила навіть Вольську.

Та різко піднімає голову метаючи у нього отруйні погляди.

• Ага. – зітхаю. – Так вляпатися вмію тільки я.

Знову незручна пауза, де уже не тільки я, а й інші не знають, що мають з собою робити. Зрештою, Софія просить мене відвести її у ванну помити руки.

• Чекай. – хапає мене за руку закриваючи нас у ванній кімнаті. – Я хотіла тобі розказати. – понижує тон. – Батько публічно вибачився перед Матвієм. Зібрав всіх у актовім залі і сказав, що ця історія з фотографіями чийсь дуже жорстокий жарт. Він знайде того, хто це зробив і вижене з ліцею. Запропонував здатися самим… до речі, Воронівський поїхав одразу після вас. А ти впевнена, що це він змонтував ті фото?
• Це не монтаж.