РОЗДІЛ 22

Постало між нами не море безлике,

А горе велике – серце двулике.

Довіку зустрітися нам не дано.

Та мені всеодно… Мені. Все. Одно.

На порозі з’являється жінка. Напевно так починається більшість дивних  детективних історій.

Висока, неймовірно струнка, у халаті кольору слонової кістки. Тканина колись, мабуть, була м’якою й важкою, як дотик розкоші, але тепер ледь пом’ята, з неохайно підкоченими рукавами. Пояс зав’язаний абияк, одна поличка халата сповзла нижче, оголюючи ключицю. - Її волосся – світле, з тонкою золотою сивиною, недбало зібране на потилиці, кілька пасем сповзають на обличчя. З-під них визирають очі – точнісінько такі ж, як і у Романа. Тільки… мовби трохи втомлені від світла. Потухлі.

Жінка зупиняється посеред кухні, ніби раптом забула, куди йшла. В її русі є щось невловимо неправильне – наче вона пливе в іншому ритмі, трохи повільнішому, ніж решта світу. Роман спокійно спостерігає за нею, підперши бороду рукою.

Вона переводить погляд на мене. Цей погляд ніби ковзає по обличчю, вдивляється довше, ніж потрібно. І на мить мені здається, що в її очах промайнула щось подібне до смутку, або ревнощів, або просто глибокої втоми.

Від неї тягне чимось солодкуватим, густим, змішаним із запахом дорогих парфумів, які колись, певно, були її улюбленими. І хоча в кожній деталі – у халаті, у тонкому золотому ланцюжку, у блиску манікюру – відчувається колишня елегантність, усе це здається трохи… розсипаним. Наче картина, з якої стерли головний мазок, і тепер вона втратила рівновагу.

А я ловлю себе на думці, що не знаю, куди дивитися. Бо в цій жінці є щось величне й водночас беззахисне –  як у королеви, що прокинулася вранці після програної партії й не одразу збагнула, що її трон уже порожній.

• Доброго ранку, мамо. – м’яко промовляє хлопець.
• Синочку. – тягне схиливши убік голову.

Посмішка неприродньо перекошує її обличчя. Рома підходить до білої шафки, бере звідти якийсь пакетик і розчинивши його ананасовим соком подає матері.

• Мамо, познайомся – це Мішель. Моя дівчина. – говорить тільки після того, як вона випиває розчин до дна.

Вона шумно втягує повітря носом прискіпливо мене розглядаючи. Надто пізно розумію, що я у халаті і як це все виглядає.

• Зведена сестра Костянтина. – додає. – Я тобі розповідав.
• Ааааа… - киває. Схоже той порошок все ж діє, оскільки її реакція уже не така затягнена. – Донька Воронівського.

По її інтонації не можу зрозуміти добре це чи погано.

• Пасербиця. – навіщось поправляю. – Я знаю, ви були подругою мами Кості…

Вона дивиться на мене вже уважніше, але з тією напівусмішкою, яка нічого не означає. А мені чомусь страшенно хочеться зрозуміти – хто я для неї: випадкова гостя чи загроза.

• Не переймайся про це. – каже вона, майже поблажливо, відкинувши пасмо волосся. –  Зоряна сама винна… довела і себе і його... Якщо чоловік хоче піти наліво, то ніякий контроль його не зупинить.

У останній фразі така гіркота, що буквально відчуваєш її у роті і хочеться запити.

• Я піду приведу себе до порядку. – розпрямляє плечі повертаючи своїй осанці колишню благородність. – І ми ще поговоримо.

Як тільки від неї залишається лише слабкий запах парфуму з нотками алкоголю до мене повертається Роман.

• Моя мама. – стискає плечима. – Давно хотів тебе познайомити. – відпиває чаю, наче нічого не сталося.
• Вона… - не насмілююся продовжити аби його не образити.

Та й як показує практика, поспішні висновки зазвичай помилкові.

• Так. – киває відводячи погляд. – Випиває. – Уже кілька місяців. З тих пір, як батько нас покинув.
• Вибач. – бачу, що йому боляче, хоча він і старається бути сильним.
• Все гаразд. Він ніколи не був однолюбом, але останній рік… втратив будь-яке відчуття міри. Недарма кажуть, сивина в бороду… може це криза середнього віку, не знаю… Зрештою, він покинув нас і пішов влаштовувати своє нове життя з секретаркою. Та ж виявилася ще проворнішою, обманом, а може і ні, переоформила фірму на себе, вивела з активів всі гроші і втекла закордон.

Навіть не знаю, що сказати… як тут втішиш. Я свого батька вважала мало чи не найбільшим злом, а тут на його місце знайшлися ще претенденти.

• Ти… не мусиш мені розповідати. Я все розумію.

Мені так хочеться витерти з його обличчя цю вселенську печаль зради. Тільки я, як ніхто розумію, що такі рани загоюються дуже довго.

• Я  просто не хочу, щоб між нами були якісь таємниці. – підводиться і сідає на крісло поруч зі мною.

Нахиляється ближче і обережно проводить по щоці двома пальцями.

• Мій батько теж кинув нас… ще до мого народження.  Ще й… умудрився дати матері кошти на аборт. Уявляєш? – судомно вдихаю.
• Це мама тобі сказала? – поправляє моє волосся.
• Ні… випадково почула, як вона говорила з подругою.

Він киває продовжуючи мене розглядати.

• А ти б хотіла з ним познайомитися?
• Ні. Уже ні…

Роман акуратно обіймає мене пригортаючи до себе.

• Я сподіваюся, – шепоче на вухо так, що на плечах починають свій танець мурахи. – Наші діти народяться в глибокій любові.

Я відчуваю, як ці слова торкаються глибше, ніж будь-який дотик.

• Наші діти? – трошки відсторонююся аби подивитися йому в очі. – А чи не задалеко в майбутнє ти заглядаєш?

Він посміхається, цілуючи мене в ніс.

• Я працюю на перспективу.

І вперше мені здається, що любов – це все ж не феєрверк з емоцій, а просто спокій поруч з людиною, якій можна довіряти. Кажуть, що ми не обираємо кого любити. Можливо.  Проте обираємо від кого відмовитися.

***

Невелика яхта, освітлена м’яким сяйвом гірлянд, втомлено похитується біля дерев’яного причалу. Вона виглядає не як транспорт, а як сцена – маленька, затишна, створена для чиєїсь історії, що ось-ось почнеться.