РОЗДІЛ 21

Один погляд.

Одне ім’я.

Одна зрада.

Він повільно опускає ноги на землю, наче боїться порушити гравітацію. Розправляє плечі, і цього достатньо, аби у коридорі стало тісно.

Я наближаюся. Крок за кроком.

Кожен удар підборів розтинає тишу, як тріщина в склі.

У вухах гуде, немов море накотилося й не відступає.

Софія щось кричить услід, але слова губляться – лише відлуння, мов сплеск у порожньому басейні. Його очі зустрічають мої, і я бачу там спокій – небезпечний, мов тиша перед грозою.

Зупиняюся. Між нами практично не залишається простору. Тільки запах його парфуму, наче пилу перед грозою.

• Це ти... – шепочу, ледве відчуваючи власний голос, що дряпає горло.

Він не заперечує. Просто дивиться. Хочеться кричати. Схопити за лацкани піджака і витрясти всю цю гниль. Пальці стискаються – відчуваю під нігтями шорстку тканину, хоч іще не торкнулася.

І за мить до шторму він легко подається вперед. Наші носи в міліметрі від зіткнення. Прикриває повіки глибоко вдихаючи

• Бий. – шепоче так, що здається здригаються континенти.  – Або біжи.

Відчуваю смак металу на язиці. Він ледь нахиляє голову вправо і… його гарячий подих обпікає мої губи.
За мить до помилки. Або до шансу. Різко піднімаю коліно.

Його тіло здригається, повітря виривається з грудей хрипом, і голова падає мені на плече – важка, гаряча, жива.

• Бий. – судомно видихаю і роблю крок назад.

Він згинається з коротким стогоном, і на мить мені здається – ця біль пронизує не його, а мене. 

Вперше в житті я зробила комусь боляче. Свідомо. Навмисне. І тепер розчарований образ матері, який досі не вступався з-перед очей, цілком виправданий.

Біжу вниз по сходах і світ навколо розпливається у одну велику пляму. Огидно. Від себе. Від усього, що відбувалося. І жодного виходу на горизонті – лише тісний коридор. Як відмитися від цього бруду? Навіть, якщо всі повірять, що в мене нічого з вчителем не було, тінь сумнівів залишиться. І мені доведеться з цим жити.

Якби можна було подорожувати в часі я б вмовила маму почекати ще рік з одруженням.

Рік – щоб не зустріти його.

Рік – щоб залишитися в рожевих окулярах.

Якби… якби… якби…

Я спотикаюся на останній сходинці й зупиняюся лише в холі. Світ ще пульсує в скронях, підлога хитається, немов палуба. Спроба сфокусуватися – марна: усе зливається у туманну кашу. Де мої речі? Куди мені тепер іти?

• Мішель!

Голос вирізає повітря, і я здригаюся. Чужі пальці торкаються мого плеча – короткий дотик, а струмом прошиває все тіло.

Обертаюся. Савчук.

Секунда – і кров холоне. Він бачив… усе бачив.

Напевно, збоку це виглядало так, ніби ми… цілувалися. Ще одна жертва моєї безглуздої імпульсивності.

Я вдивляюся в блакить його очей, шукаючи осуд, розчарування, бодай тінь злості. І не знаходжу. Жодної іскри ненависті – лише тривога, м’яка, як полотно, що накриває рану.

Він – не з тих, хто рубає висновки з плеча. І від цього стає ще гірше.

Напевно треба пояснити та в мене немає слів. Роблю один невпевнений крок до нього. Наче читаючи мої думки він розводить руки і я падаю в його обійми. Схлип виривається з горла. І ще один. І ще…

Коли ридання закінчуються світ навколо трохи проясняється. Тиша стає м’якшою, драматизм ситуації спадає, залишаючи лише втому.

• Розкажеш що сталося? – його голос тихий, наче теплий дотик.

Роман витягає з кишені хустинку і подає мені. Киваю витираючи ніс.

• Вони… уявляєш, вони… змусили мене показати довідку від гінеколога, що я... – затинаюся. – Незаймана.

Він на секунду застигає, ніби переварюючи інформацію.

• А що за історія з Матвієм? – обережно забирає з мого обличчя прилипле волосся.
• Це все не правда. Я просто забирала його п’яного з бару… там є відео. – швидко тараторю. – Правда… у мене з ним нічого… ти хоч мені віриш?
• Вірю. – знову обережно пригортає до себе. – Вірю.

Його губи торкаються моєї скроні – ледь відчутно, як подих. Я заплющую очі. І відчуваю, як якийсь невидимий вантаж сповзає з плечей. Хоч ненадовго.

• Вам треба відпочити. Я відвезу Вас додому. – голос охоронця повертає мене до реальності.

Тільки тепер помічаю, що ми не самі. Збоку ще переминаються з ноги на ногу Софія та Ірина, не наважуючись видати свою присутність.

• Ні. – мотаю головою. – Я не хочу додому… я не можу зараз ними говорити.

Навіть думка про ще одну розмову з матір’ю змушує нутрощі стиснутися. Я не хочу її бачити. Не зараз. Не в цьому стані.

• Давай до мене. – підходить ближче Софія.  – Там, – киває на стелю, – такий скандал. Батьки ще не скоро повернуться.

Закриваю обличчя руками і негативно хитаю головою. Втома починає все злісніше тиснути на плечі.

• Можна до мене… - подає голос Вольська. – Тільки там мама.
• Я заберу Мішель до себе. – Роман продовжує цей потік дружніх запрошень.
• Але ж у тебе… - Ірина обриває себе на пів слові. – Як знаєш.

Погляд Савчука холоне, коли він на неї дивиться. Намагаюся відмовитися та наміри хлопця не  дають права на апеляцію.  

• Відвезеш нас?

Мовчки кивнувши Артем виходить аби пригнати ближче до входу авто.

• Я з вами. – Вольська бере мене під руку.
• Ні. – Савчук відтягає її від мене. – Ти повернешся у клас і будеш контролювати ситуацію. Слідкувати на атмосферою цієї сірої маси. А ти, - повертається до Софії, – дізнаєшся, що вирішило керівництво.
• Ось. – Софія простягає мені мій рюкзак. – Я зібрала твої речі.
• Дякую. – тихо промовляю охриплим голосом.

Роман приносить з гардеробу наш верхній одяг і ми виходимо.

• Все втрясеться. – він міцно стискає мою руку, намагаючись передати свою впевненість. – Скоро всі про це забудуть.