РОЗДІЛ 20

 Правда у кожного своя. Істина – одна.

 - Ві-та-є-мо!

Дикий крик звучить швидше, ніж встигаю відчинити двері класу. І мені в рот одразу прилітає конфетті.

 - Аааа… це ти. – розчаровано тягне Вольська.

Цмокаючи, весь клас знову розходиться по своїх місцях, як туман під теплим сонцем.

Що відбувається? У мене день народження? Кілька секунд направду намагаюся пригадати коли воно у мене. Та ні, начебто у квітні. Тоді що?

Розцяцькована, як на парад любителів косметики Вольська, просвічує – що сьогодні День вчителя.

 - Ти ж купила квіти про які ми домовлялися? – прищурено дивиться на мене, хоча і так уже знає відповідь.

 - Я зараз же поїду і куплю. – зітхаю картаючи себе за розсіяність.

Та наступної секунди у клас заходить керівник і всі знову вибухають криком «Ві-та-є-мо!» Іра вручає йому торт та велику коробку з блакитним бантом. Починається хаос з привітань, обіймань, селфі. У повітрі витає запах ванілі і сміху.

Я спостерігаю за всім збоку не знаючи, як себе вести. Воронівського досі нема. Ловлю на собі стривожений погляд Матвія Павловича і змушую себе посміхнутися.

 - Вітаю. – промовляю без звуку одними губами.

Він киває, а я здригаюся від того що хтось ззаду обіймає мене за талію.

 - Привіт. – шепоче на вухо Роман і цілує у щоку.

З нотками роздратування вибираюся з його ціпких обіймів.

 - Щось не так?

 - Давай… не будемо виставляти напоказ наші відносини. Особливо в школі.

 - Окей. – хмуриться і робить крок назад.

Образився. Тільки хочу йому пояснити, що мені не зручно перед Софією і вчителями, як дзвонить дзвінок на урок.

Матвій нарешті відриває від себе Вольську змушуючи всіх сісти по місцях. Свято святом, але захист проектів ніхто переносити не буде. Якщо я за цей час щось і зрозуміла про нього, так це те, що він не надає пільг навіть у такі дні. На його уроки треба бути готовим незалежно від обставин. Він не бажає чути причин. І при тому всьому залишається досить відкритим та готовим у будь-який час допомогти. Парадокс.

Звичний бджолиний вулик потроху втихає готуючись заробляти оцінки. Завдяки Ірині ми будемо захищати проєкт перші. Коли мова заходить про Матвія вона втрачає здоровий глузд. Поки я дивлюся у роздруківки нашої презентації, вона – у дзеркало. Хоча, можливо ми ідеальна команда.

 - Іду. – керівник коротко відповідає на дзвінок і вибачившись виходить.

Це дає мені додаткових кілька хвилин переглянути матеріал. Та думки раз у раз повертаються до Воронівського. Чому його немає? Може щось трапилося? Відкриваю месенджер і… був у мережі годину тому. Десь у повітрі дзвенить полегшення. Живий і то добре.

 - Полтавська!

У клас, мов вихор, залітає завучка. Погляд шалений, наче за нею гналися сто вовків, а руки тремтять.

 - Швидко до директора!

По скронях миттєво вдаряє тривога і схопивши з парти телефон біжу за нею. Тук. Тук. Тук. Серце відбиває свій ритм у вухах. Воронівський. З ним щось сталося.

Вриваюся без стуку в кабінет, а в голові ще проносяться десятки страшних сценаріїв. Та картина, яка відкривається перед очима, змушує так різко змінити хід думок, що вони просто вилітають на крутому повороті.

Мама. Вітчим. Психологиня. Директор.

З перекошеними обличчями вони дивляться на мене явно чогось очікуючи. Питання тільки в одному: я на лаві підсудних чи жертви.

Шурхіт збоку привертає мою увагу і я повільно повертаю голову. Вдихаю і кілька секунд не можу випустити повітря назад.

Матвій Павлович тримаючись за бік піднімається з підлоги. Його піджак валяється мов ганчірка, а ґудзики сорочки всі відірвані, через що видніється голий міцний торс. Та найголовніше – це закривавлене обличчя.

 - Що відбувається? – шепочу, бо клубок жалю, який застряг у горлі не дає нормально говорити.

Всі мовчать. Психологиня першою відживає і робить кілька кроків до мене. Нахиляється так, що її обличчя стає на рівні мого.

 - Мішель… ти може не боятися і все нам розповісти. – тягне нудотно м’яко.

 - Мені здається. – прочищаю горло. – Це ви хочете мені щось розповісти.

 - Мішель, не корч клоунаду. Ми все знаємо. – на арену цього цирку виходить мама.

Застиглий в її погляді одночасно і страх, і осуд викликає паніку. Спокійно. Я нічого поганого не зробила. Чи зробила…?

 - Ну то поділіться інформацією. – видаю на видиху глянувши на класного керівника, що намагається спинити кров з носа.

Чому йому ніхто не допоможе?

 - Мама намагається сказати… – право голосу знову у психологині. – Ми знаємо, що Матвій схиляв тебе до інтимного зв’язку.  Ти можеш не боятися і все нам розповісти. Ми тобі допоможемо.

Кілька секунд ступору. Вони це серйозно? А може це просто поганий сон? Моє обличчя вмить спалахує, наче по ньому вдарили мокрою гарячою ганчіркою.

 - Що?

Слідом за припливом сорому по венах набирає швидкості здоровий гнів. Руки самі стискаються в кулаки так, що аж нігті прорізують шкіру.

 - Що за маячня…

 - Маячня? – зривається на крик матір і кидає в мене якимось фотографіями.

Образа стискає горло не даючи нормально вдихнути. Зрадливі сльози починають наповнювати очі і здається, що опора під ногами захиталася. Так буває, коли той, хто би мав захищати, нападає. Та я ковтаю цю біль, як гірку пілюлю запиваючи бажанням втекти. Натомість присідаю і починаю розглядати фотографії. Треба ж розуміти хоча б у чому мене звинувачують.

Практично всі фотографії зроблені в одну ніч. Ту саму ніч, коли я забирала в зюзю п’яного Матвія з бару. При чому ракурс такий, що все справді виглядає наче ми дуже близькі.

Ось я сідаю в його авто після кінотеатру, а він зачиняє за мною передні дверцята. Я дивлюся на нього, а він нахиляється так, ніби хоче мене поцілувати. І те, що на задньому сидінні уже є Софія авжеж не видно.